Віра Кравченко
Харцизк
Варшава
Як ви зустріли війну у 2014 році? Що пам'ятаєте з того? Скільки вам було років?
Як для вас пройшли 2014-2015 роки? Розкажіть, будь ласка, цю історію в деталях.
Мені було одинадцять, коли війна прийшла в моє місто. Чесно кажучи, з того періоду я пам’ятаю лише окремі яскраві уривки. Перший спогад: жахливі новини та батьки, які дивляться телевізор, майже не відходячи від нього. Мене лякала розгубленість та страх в їхніх очах, але тоді я ще не сильно замислювалася над цим. Другий спогад — вибухи. Ще не в моєму місті, але вже близько — в Донецьку. Саме тоді я навчилася розрізняти, що таке «прильоти» та «відльоти». Цікаво те, що люди з серйозним обличчям на звук вибухів казали: «Та це від нас, ще можна встигнути в магазин сходити». І третій — це сама окупація. Я чудово пам’ятаю, як я заснула під українськім прапором, а прокинулась вже під невідомим мені взагалі «триколором». Тоді я ще запитала в батька: в якої країни прапор складається з чорного, синього та червоного кольору? — бо я раніше такого не бачила. На що він лише мовчки зітхнув. Пам’ятаю, як до нас в школу почали приходити військові. Часто в їхніх руках була зброя, що справді лякало. У шкільну їдальню вони почали приходити, як до себе додому. С того часу я почала брати їжу з собою. Чудово пам’ятаю уроки історії після окупації. Зазвичай на них ми просто читали старі підручники, а на запитання, хто такий Володимир Великий та що він зробив, нам просто казали відкрити сторінку підручника та прочитати самостійно. Вони не знали, що нам тепер варто розповідати. Уроки українською проходили так само, як і раніше. Але одного дня до нас завітав російський військовий та уважно слідкував за тим, що нам розповідають. Ми боялися сказати щось зайве.
"Де ви були ці 8 років?"
Як для вас пройшов цей час, чи щось змінилось з подій у 2014 році у вашому житті? Що на вас більш за все вплинуло за цей час?
Будь ласка, напишіть в деталях.
В 2014 мені довелося покинути рідне місто та переїхати до Краматорська. Моя сім’я думала, що окупація не затягнеться надовго та ми зможемо скоро повернутися. Я пам’ятаю, як кожен новий рік ми зідзвонювалися з рідними по скайпу та разом загадували бажання про мир та якнайшвидше повернення. Так було три роки поспіль. Але пізніше я зрозуміла, що варто починати думати про майбутнє та про своє подальше життя. Про мрію навчатися на філолога в університеті в Донецьку довелося забути. Тоді я поставила нову ціль — Київ. Я ніколи не забувала про те, що в мене відняли. За цей час батьки не дозволили мені поїхати візитом додому до бабусі та дідуся. Це було дуже небезпечно. На жаль, бабусю я вже ніколи не зможу побачити, бо її не стало. Ця подія перевернула моє життя. Адже вона дуже тяжко хворіла і я хотіла бути поряд. Але не змогла. Я довгий час сварила себе за це. Але зараз я розумію, що була дитиною та нічого не могла зробити. За 8 років війни я чула багато. Людей, які переїхали на контрольовану Україною територію, вважали «сепаратистами». Але я ніколи не розуміла — чому? Адже ці люди не погодилися з режимом та покинули власні домівки. Але довести щось було складно та це зовсім не мало сенсу. Хтось допомагав, хтось не хотів навіть слухати. Траплялося різне. Іноді було відчуття, що ти залишився один зі своїм горем і ніхто не зможе тобі допомогти. Здавалося, що люди, яких напряму війна не торкнулася, продовжували жити звичайним життям. Тому було складно описати, що саме пережили переселенці у 2014-2015 роках. Але я знаю точно, що це дуже сильні та стійкі люди. Усі, кого я зустрічали, були щирими патріотами своєї країни та через війну втратили все, що мали. Це слід, який ніколи не зійде з душі. І забути про це просто неможливо
Як ви зустріли 24 лютого 2022 року? Чи вірили в те, що повномасштабний наступ почнеться?
Де ви зараз? Чим займаєтесь?
Що думаєте про своє майбутнє зараз?
Я відчувала, що війна продовжиться. Десь з січня я почала помічати, що в Краматорську почали масово закриватися магазини, продаватися квартири та люди потроху виїжджали. Це лякало. Але все-таки повірити в те, що це відбудеться було складно. Я не була впевнена, але готувалася до найгіршого. Війну я зустріла в Києві о п’ятій ранку. Моя сусідка по кімнаті в гуртожитку, — до речі, — також переселенка з 2014 року, тому я все одразу зрозуміла з її фрази вранці: «Як почалося? Знову?» Тоді в мене не було жодних емоцій та страху. Вже грала сирена та чулися перші вибухи в Київській області. Я подзвонила всім своїм друзям, з якими ми домовлялися бути разом в разі повномасштабного вторгнення. Ми вирішили ризикнути та виїхати трасою Ірпінь-Буча-Гостомель. Тоді ми не знали, що якраз зараз там йдуть бої. Напевно, коли у вікні автобуса я побачила українській гвинтокрил, який збили — до мене дійшло, що все знову повторюється. Ми не знали, чи доїдемо сьогодні кудись, чи просто зараз наше життя може обірватися. Адже ми їхали саме там, де йшли бої. Мої батькі тим часом евакуйовувалися з Краматорська. Я пам’ятаю цю коротку розмову з батьком. Він просто сказав: «Ми їдемо, бережи себе». Моє життя зруйнували щонайменше як два рази. Зараз мені немає куди повертатися, адже під моїм містом вже йдуть бої. Якщо запитати, що відчувають люди, які втрачають рідний дім вдруге? Це такий біль, який ніколи нічим не заглушити. Це повна зневіра та розгубленість. Наразі я не відчуваю безпеку навіть в Польщі. Іноді здається, що путін тебе може знайти скрізь та спотворити твоє життя за одну секунду. Не знаю, чи пройде це відчуття. Найбільший мій страх зараз, що це буде повторюватися і втретє, і вчетверте, і вп’яте…
