Мені було 16 років, я тільки закінчив 1 курс гірського технікуму. Пам'ятаю 22 або 26 травня. Я прокинувся від звуку сирени. Це було перший раз, коли я його почув. Пам’ятаю, що цей звук вселяв почуття тривоги та жах. Я погано пам'ятаю, як пройшли останні навчальні тижні. Пам'ятаю, що вже після того, як вийшли на канікули — особливо по вечорах — були чутні постріли артилерії, але я не особливо звертав уваги, бо не розумів, що це таке. Я вже погано пам'ятаю дати. Пам'ятаю, як майже всі знайомі та друзі почали їхати з міста. Ми з батьками виріши піти до їхніх друзів — вони жили у приватному будинку, — тому ми вирішили, що там буде безпечніше, а дідусь залишився у нашій квартирі. Перші 2-3 дні було більш-менш спокійно. Потім у нас закінчилася вода. Ми з татом вирішили піти на квартиру до родичів забрати баклашки з водою. Йти нам було хвилин 15. Будинок був нижче повороту Мельникова — у бік Пролетарська, а нам треба було йти до старого автовокзалу (хто місцевий той зрозуміє). Ми піднялися до повороту. Там у нас запитали документи, але їх у нас собою не було. Ну, нас пропустили і так ми прийшли на місце. Вирішили трохи відпочити, а через 30 хвилин почалися вибух. Від хвилі на балконі вилетіло скло. Ми думали: йти назад чи залишитися на місці? Все ж таки ми вирішили піти, взяли бутлі з водою та дворами почали просуватися у бік будинку. На вулиці зовсім не було людей і це лякало. Коли до будинку  залишилось лічених 300-500 метрів, на нас з батьком вибігає 15-20 людей з автоматами та ми чуємо стрілянину. Ми з переляку побігли куди очі дивляться. На щастя поряд був підвал. Там були люди. Години 2-3 ми сиділи там поки працювала артилерія. Були паузи і люди виходили з підвалів на вулицю на перекур, а тільки починалися вибухи — всі ховалися знову. В один з таких перекурів я зазирнув за будинок і десь за 20 метрів від мене лежав труп чоловіка у військовій зеленій формі.  Ми вирішили рухатися з татом у бік нашого будинку, бо ми побоялися йти у бік будинку друзів — з того боку були чутні звуки бою. Ми дочекалися затишшя і почали бігти дворами до свого будинку. На щастя він був поряд — метрів 300. На подвір'ї сиділи люди, ніби нічого й не відбувалося. Ми забігли до себе додому. Я думав, як там мама, вона ж не знає, що з нами, а ми не знаємо, що з нею. Їсти не було особливо чого, ми знайшли стару консервацію і їли її. Ту ніч я спав як на голках, прокидався від будь-якого шурхіту. Вночі були сильні вибухи, я чув постріл і свист та говорив про себе: Господи, тільки не сюди. На ранок хтось сказав, що по Лисичанську буде авіа удар. В 14:00 людей вивозили на «швидкій». Мій телефон ще не розрядився повністю, мені додзвонився друг та попередив, що «швидкі» їздять та вивозять людей, але у наш двір вони не приїзжали. Я, тато та дідусь залізли у підвал нашого будинку. Там ми сиділи досить довго. Потім я почув кроки та рацію. Це були військові. Вони підійшли до сусідів з першого поверху, запитали чи все в порядку, після ми вилізли з підвалу. Вночі теж було гучно. Вранці до нас прийшла мама та друзі батьків. Я був дуже радий, що з усіма все добре. Після ми пішли до них. Дорогою до них все було всіяне гільзами та осколками. Ввечері ми пішли за водою до джерела через приватний сектор де йшли бої. Називається цей район Муравський. Там майже кожен будинок був з пошкодженнями. Деяких будинків взагалі не було, деякі були зруйновані або згорілі наполовину. В деяких будинках були люди, вони розбирали завали. Коли ми підійшли до джерела, там був дуже сильний запах трупа, що розкладається. Це був труп чоловіка з відірваними ногами. Я це не забуду ніколи. 
Після бойові дії відійшли далі. В місті як й раніше не було ані світла, ані води, ані газу, але вже хоча б не стріляли. Ми повернулися додому. Через деякий час ми пішли подивитися обстановку: місто було відносно цілим, а я пішов до свого друга, який жив біля центрального ринку. Район називався Баркас, а друга звали Влад, але ми його завжди звали Чех. У нього було світло. Не знаю, як так вийшло, але у нього у дворі була електрика і я зміг зарядити телефон. Згодом нам дали світло, воду і газ. Ми з Чехом вибиралися до міста, ходили та фотографували руйнування. Після життя прийшло в норму, літо закінчилося, все повернулися додому. Почалося навчання, але це літо ще довго обговорювали.