Я зустріла війну влітку 2014 в Авдіївці. Мені було 12. Пам'ятаю, що не панікувала, паніку наводили тільки батьки. Ми переїхали до Росії, бо там були родичі, вони допомагали та ділили з нами квартиру, але за місяць прогнали, бо їм набридло. Ми з родиною переїхали до гуртожитку для працівників заводу. Там було брудно та сумно, батьки пиячили, я ходила у школу, де мене ображали російські діти. Жили ми настільки бідно, що я раділа м'ясу. Спілкувалися з родичами з Авдіївки по телефону. Один раз я знайшла 10 рублів, поповнила телефон та зателефонувала бабусі. Восени 2015 ми вирішили повернутися, але попали в ДТП та повернулися в росію. Взимку 2015 загинула моя хрещена. В той день я вперше та востаннє бачила, як плаче тато. Взимку 2015 ми з батьками повернулися до Авдіївки, бо життя в росії занадто депресивне! Обстріли продовжувалися, вдома жили щури. Тричі чи навіть чотири рази ми змінювали скло у вікнах. Я ходила у школу. Як всі тайно мріяли захворіти, щоб прогуляти, я мріяла, що буде обстріл, бо часто не було настрою робити домашнє завдання.