Женя Трамвай
Бахмут. Донецька область

Київ
До 2020 я продовжував жити в Бахмуті, у 15-20 кілометрах від фронту. Там і навчався. Після півроку в Харкові, мені принципово хотілось залишатись у регіоні, впливати на зміни та бути причетним до розбудови громад. Це була як мотивація, так і свого роду челендж. У якомусь сенсі ще і слабкість, бо залишатись у маленькому місті — це легше,
аніж жити у великому. До 2019 року я скоріше спостерігав, бачив багато активістів_ок, які волонтерили для ЗСУ, організовували тренінги і фестивалі. Це надихало тоді, надихає і зараз. У 2019 я став більш активним, разом із подрузями створили власну ГО, через яку і досі продовжуємо працювати для ЛГБТІК+ спільноти на сході України. До пандемії ми власними силами організовували освітні заходи, акції, познайомились з купою крутих людей, з якими потім колабились. Так, наприклад, після проєкту "Полонені" про ЛГБТІК+ на окупованих росією територіях, ми почали спілкуватись з Машею Вишедською. І вже у 2020 вона запрошувала мене у свої проєкти. У тому ж 2020 я побував у ролі спікера на Плані Б у Лисичанську. Це був прикольний досвід, про який я і зараз періодично згадую. Мені подобалась універсальність та мультифункціональність Донбасу, те, як він навіть попри війну продовжував активно розвиватись. До 2013 мене абсолютно нічого не цікавило з того, що відбувалось у місті. Бахмут видавався мені generic містом, де нічого не відбувається і ловити тут нема чого. Але зараз Бахмут для мене — це місто з великим потенціалом та багатою історією, яку довгий час перекривали «совком».
Я тоді навчався у школі, закінчував 11 клас. Я пам'ятаю анексію Криму, повідомлення про різні акції в Донецьку, Луганську, Харкові. Як до влади прийшли російські бойовики — я це не дуже пам'ятаю. 2014-2015 були стресовими.
У свої 17 я міг залишитись без атестату і не вступити до ВНЗ. Мене лякала думка про російське громадянство та освіту, яку обіцяла тоді окупаційна влада. Але атестати до нашого класу доїхали, а для здачі ЗНО призначили додаткову сесію, тож я і мої однокласники замовили автобус і через купу блокпостів дісталися до Харкова, де самі шукали тимчасовий прихисток та допомогу. Батьки також розглядали варіант відправити мене до родичів у Полтавську область, але Бахмут звільнили, тож я повернувся до рідного міста. І хоча Бахмут був під контролем української влади, ми жили в постійному страху, що російська пошесть знову спробує нас захопити. Кожного дня з'являлись чутки, що от завтра будуть бомбити, що треба їхати. Пам'ятаю, як на власні очі бачив залпи «градів»‎, які летіли за тими, хто намагався вибратись з Дебальцевського котла.
Емоційно я розумів та знав, що війна буде, але максимально намагався це ігнорувати. Сподівався, що це чергова спроба нас залякати, але Мордор сюди не поткнеться. Коли я в останній раз був у Бахмуті в січні цього року, то, йдучи на потяг, я плакав, відчуваючи, що повернусь нескоро. Ввечері 23-го я останній раз зайшов у Мак, бачив колону нашої техніки, і якось було не по собі. Посиділи із друзями десь до третьої ранку, випили, і я був такий втомлений, що по поверненню одразу заснув. І, якщо чесно, то сидіти і чекати, що от-от щось почнеться, — не хотілось. Але воно почалось, і десь о 10 ранку мене розбудили тіж самі друзі, які прийшли забрати мене до себе. Тиждень ми скролили новини 24/7, намагались купити квитки на потяг до західних областей України. Майже весь час ми знаходились в коридорі, хіба що за продуктами виходили вдень. Один раз спускались у метро. Тоді були побоювання, що спроби захопити Київ стануть інтенсивнішими й агресивнішими. Я зараз у Києві, повернувся десь у квітні. До цього півтора місяці провів у Івано-Франківську. Як член команди «КиївПрайду», я продовжую виконувати свої обов'язки (більш детально про нашу роботу можна прочитати на офіційних сторінках організації). Якщо ж говорити про мою творчу діяльність, то у перші тижні війни я знову взявся за створення колажів. Виклав їх на OpenSea як NFT-токени, щоби зібрати гроші на підтримку волонтерів_ок і ЗСУ, але продати жодну з робіт так і не вийшло. Взяв участь у виставках у Берліні та Афінах, де збирали кошти на підтримку української ЛГБТІК+ спільноти. Зовсім скоро буде ще одна в Мілані. Стосовно майбутнього: я знаходжусь зараз на стадії рефлексії і зовсім не знаю, що і як буду робити далі. Для початку я би хотів побачити своїх батьків, провести з ними хоч декілька днів, не читаючи новини та ні про що не думаючи. Прогулятись нічним Києвом,
і щоб до ранку, сходити на Кирилівську. І звісно, щоб цей безкінечний і жахливий день нарешті закінчився,
і наступила весна.
Як ви зустріли війну у 2014 році? Що пам'ятаєте з того? Скільки вам було років?
Як для вас пройшли 2014-2015 роки? Розкажіть, будь ласка, цю історію в деталях.
"Де ви були ці 8 років?". Як для вас пройшов цей час, чи щось змінилось з подій у 2014 році у вашому житті? Що на вас більш за все вплинуло за цей час? Будь ласка, напишіть в деталях.
Як ви зустріли 24 лютого 2022 року? Чи вірили в те, що повномасштабний наступ почнеться? Де ви зараз? Чим займаєтесь? Що думаєте про своє майбутнє зараз?


Женя Трамвай
Бахмут
Я тоді навчався у школі, закінчував 11 клас. Я пам'ятаю анексію Криму, повідомлення про різні акції в Донецьку, Луганську, Харкові. Як до влади прийшли російські бойовики — я це не дуже пам'ятаю. 2014-2015 були стресовими.
У свої 17 я міг залишитись без атестату і не вступити до ВНЗ. Мене лякала думка про російське громадянство та освіту, яку обіцяла тоді окупаційна влада. Але атестати до нашого класу доїхали, а для здачі ЗНО призначили додаткову сесію, тож я і мої однокласники замовили автобус і через купу блокпостів дісталися до Харкова, де самі шукали тимчасовий прихисток та допомогу. Батьки також розглядали варіант відправити мене до родичів у Полтавську область, але Бахмут звільнили, тож я повернувся до рідного міста. І хоча Бахмут був під контролем української влади, ми жили в постійному страху, що російська пошесть знову спробує нас захопити. Кожного дня з'являлись чутки, що от завтра будуть бомбити, що треба їхати. Пам'ятаю, як на власні очі бачив залпи «градів»‎, які летіли за тими, хто намагався вибратись з Дебальцевського котла.
Я продовжую працювати з фотографією, тілесним та колажами. Останні роботи присвячені війні й в цілому політичному. На колажах, створених під час війни, я поєдную своє тіло і символіку нацистської росії, щоб показати, як мене ментально вбиває країна-терорист.

Київ
До 2020 я продовжував жити в Бахмуті, у 15-20 кілометрах від фронту. Там і навчався. Після півроку в Харкові, мені принципово хотілось залишатись у регіоні, впливати на зміни та бути причетним до розбудови громад. Це була як мотивація, так і свого роду челендж. У якомусь сенсі ще і слабкість, бо залишатись у маленькому місті — це легше,
аніж жити у великому. До 2019 року я скоріше спостерігав, бачив багато активістів_ок, які волонтерили для ЗСУ, організовували тренінги і фестивалі. Це надихало тоді, надихає і зараз. У 2019 я став більш активним, разом із подрузями створили власну ГО, через яку і досі продовжуємо працювати для ЛГБТІК+ спільноти на сході України. До пандемії ми власними силами організовували освітні заходи, акції, познайомились з купою крутих людей, з якими потім колабились. Так, наприклад, після проєкту "Полонені" про ЛГБТІК+ на окупованих росією територіях, ми почали спілкуватись з Машею Вишедською. І вже у 2020 вона запрошувала мене у свої проєкти. У тому ж 2020 я побував у ролі спікера на Плані Б у Лисичанську. Це був прикольний досвід, про який я і зараз періодично згадую. Мені подобалась універсальність та мультифункціональність Донбасу, те, як він навіть попри війну продовжував активно розвиватись. До 2013 мене абсолютно нічого не цікавило з того, що відбувалось у місті. Бахмут видавався мені generic містом, де нічого не відбувається і ловити тут нема чого. Але зараз Бахмут для мене — це місто з великим потенціалом та багатою історією, яку довгий час перекривали «совком».
Емоційно я розумів та знав, що війна буде, але максимально намагався це ігнорувати. Сподівався, що це чергова спроба нас залякати, але Мордор сюди не поткнеться. Коли я в останній раз був у Бахмуті в січні цього року, то, йдучи на потяг, я плакав, відчуваючи, що повернусь нескоро. Ввечері 23-го я останній раз зайшов у Мак, бачив колону нашої техніки, і якось було не по собі. Посиділи із друзями десь до третьої ранку, випили, і я був такий втомлений, що по поверненню одразу заснув. І, якщо чесно, то сидіти і чекати, що от-от щось почнеться, — не хотілось. Але воно почалось, і десь о 10 ранку мене розбудили тіж самі друзі, які прийшли забрати мене до себе. Тиждень ми скролили новини 24/7, намагались купити квитки на потяг до західних областей України. Майже весь час ми знаходились в коридорі, хіба що за продуктами виходили вдень. Один раз спускались у метро. Тоді були побоювання, що спроби захопити Київ стануть інтенсивнішими й агресивнішими. Я зараз у Києві, повернувся десь у квітні. До цього півтора місяці провів у Івано-Франківську. Як член команди «КиївПрайду», я продовжую виконувати свої обов'язки (більш детально про нашу роботу можна прочитати на офіційних сторінках організації). Якщо ж говорити про мою творчу діяльність, то у перші тижні війни я знову взявся за створення колажів. Виклав їх на OpenSea як NFT-токени, щоби зібрати гроші на підтримку волонтерів_ок і ЗСУ, але продати жодну з робіт так і не вийшло. Взяв участь у виставках у Берліні та Афінах, де збирали кошти на підтримку української ЛГБТІК+ спільноти. Зовсім скоро буде ще одна в Мілані. Стосовно майбутнього: я знаходжусь зараз на стадії рефлексії і зовсім не знаю, що і як буду робити далі. Для початку я би хотів побачити своїх батьків, провести з ними хоч декілька днів, не читаючи новини та ні про що не думаючи. Прогулятись нічним Києвом, і щоб до ранку, сходити на Кирилівську. І звісно, щоб цей безкінечний і жахливий день нарешті закінчився,
і наступила весна.