Женя Трамвай
Бахмут. Донецька область
Київ
До 2020 я продовжував жити в Бахмуті, у 15-20 кілометрах від фронту. Там і навчався. Після півроку в Харкові, мені принципово хотілось залишатись у регіоні, впливати на зміни та бути причетним до розбудови громад. Це була як мотивація, так і свого роду челендж. У якомусь сенсі ще і слабкість, бо залишатись у маленькому місті — це легше,
аніж жити у великому. До 2019 року я скоріше спостерігав, бачив багато активістів_ок, які волонтерили для ЗСУ, організовували тренінги і фестивалі. Це надихало тоді, надихає і зараз. У 2019 я став більш активним, разом із подрузями створили власну ГО, через яку і досі продовжуємо працювати для ЛГБТІК+ спільноти на сході України. До пандемії ми власними силами організовували освітні заходи, акції, познайомились з купою крутих людей, з якими потім колабились. Так, наприклад, після проєкту "Полонені" про ЛГБТІК+ на окупованих росією територіях, ми почали спілкуватись з Машею Вишедською. І вже у 2020 вона запрошувала мене у свої проєкти. У тому ж 2020 я побував у ролі спікера на Плані Б у Лисичанську. Це був прикольний досвід, про який я і зараз періодично згадую. Мені подобалась універсальність та мультифункціональність Донбасу, те, як він навіть попри війну продовжував активно розвиватись. До 2013 мене абсолютно нічого не цікавило з того, що відбувалось у місті. Бахмут видавався мені generic містом, де нічого не відбувається і ловити тут нема чого. Але зараз Бахмут для мене — це місто з великим потенціалом та багатою історією, яку довгий час перекривали «совком».
аніж жити у великому. До 2019 року я скоріше спостерігав, бачив багато активістів_ок, які волонтерили для ЗСУ, організовували тренінги і фестивалі. Це надихало тоді, надихає і зараз. У 2019 я став більш активним, разом із подрузями створили власну ГО, через яку і досі продовжуємо працювати для ЛГБТІК+ спільноти на сході України. До пандемії ми власними силами організовували освітні заходи, акції, познайомились з купою крутих людей, з якими потім колабились. Так, наприклад, після проєкту "Полонені" про ЛГБТІК+ на окупованих росією територіях, ми почали спілкуватись з Машею Вишедською. І вже у 2020 вона запрошувала мене у свої проєкти. У тому ж 2020 я побував у ролі спікера на Плані Б у Лисичанську. Це був прикольний досвід, про який я і зараз періодично згадую. Мені подобалась універсальність та мультифункціональність Донбасу, те, як він навіть попри війну продовжував активно розвиватись. До 2013 мене абсолютно нічого не цікавило з того, що відбувалось у місті. Бахмут видавався мені generic містом, де нічого не відбувається і ловити тут нема чого. Але зараз Бахмут для мене — це місто з великим потенціалом та багатою історією, яку довгий час перекривали «совком».
Я тоді навчався у школі, закінчував 11 клас. Я пам'ятаю анексію Криму, повідомлення про різні акції в Донецьку, Луганську, Харкові. Як до влади прийшли російські бойовики — я це не дуже пам'ятаю. 2014-2015 були стресовими.
У свої 17 я міг залишитись без атестату і не вступити до ВНЗ. Мене лякала думка про російське громадянство та освіту, яку обіцяла тоді окупаційна влада. Але атестати до нашого класу доїхали, а для здачі ЗНО призначили додаткову сесію, тож я і мої однокласники замовили автобус і через купу блокпостів дісталися до Харкова, де самі шукали тимчасовий прихисток та допомогу. Батьки також розглядали варіант відправити мене до родичів у Полтавську область, але Бахмут звільнили, тож я повернувся до рідного міста. І хоча Бахмут був під контролем української влади, ми жили в постійному страху, що російська пошесть знову спробує нас захопити. Кожного дня з'являлись чутки, що от завтра будуть бомбити, що треба їхати. Пам'ятаю, як на власні очі бачив залпи «градів», які летіли за тими, хто намагався вибратись з Дебальцевського котла.
У свої 17 я міг залишитись без атестату і не вступити до ВНЗ. Мене лякала думка про російське громадянство та освіту, яку обіцяла тоді окупаційна влада. Але атестати до нашого класу доїхали, а для здачі ЗНО призначили додаткову сесію, тож я і мої однокласники замовили автобус і через купу блокпостів дісталися до Харкова, де самі шукали тимчасовий прихисток та допомогу. Батьки також розглядали варіант відправити мене до родичів у Полтавську область, але Бахмут звільнили, тож я повернувся до рідного міста. І хоча Бахмут був під контролем української влади, ми жили в постійному страху, що російська пошесть знову спробує нас захопити. Кожного дня з'являлись чутки, що от завтра будуть бомбити, що треба їхати. Пам'ятаю, як на власні очі бачив залпи «градів», які летіли за тими, хто намагався вибратись з Дебальцевського котла.
Емоційно я розумів та знав, що війна буде, але максимально намагався це ігнорувати. Сподівався, що це чергова спроба нас залякати, але Мордор сюди не поткнеться. Коли я в останній раз був у Бахмуті в січні цього року, то, йдучи на потяг, я плакав, відчуваючи, що повернусь нескоро. Ввечері 23-го я останній раз зайшов у Мак, бачив колону нашої техніки, і якось було не по собі. Посиділи із друзями десь до третьої ранку, випили, і я був такий втомлений, що по поверненню одразу заснув. І, якщо чесно, то сидіти і чекати, що от-от щось почнеться, — не хотілось. Але воно почалось, і десь о 10 ранку мене розбудили тіж самі друзі, які прийшли забрати мене до себе. Тиждень ми скролили новини 24/7, намагались купити квитки на потяг до західних областей України. Майже весь час ми знаходились в коридорі, хіба що за продуктами виходили вдень. Один раз спускались у метро. Тоді були побоювання, що спроби захопити Київ стануть інтенсивнішими й агресивнішими. Я зараз у Києві, повернувся десь у квітні. До цього півтора місяці провів у Івано-Франківську. Як член команди «КиївПрайду», я продовжую виконувати свої обов'язки (більш детально про нашу роботу можна прочитати на офіційних сторінках організації). Якщо ж говорити про мою творчу діяльність, то у перші тижні війни я знову взявся за створення колажів. Виклав їх на OpenSea як NFT-токени, щоби зібрати гроші на підтримку волонтерів_ок і ЗСУ, але продати жодну з робіт так і не вийшло. Взяв участь у виставках у Берліні та Афінах, де збирали кошти на підтримку української ЛГБТІК+ спільноти. Зовсім скоро буде ще одна в Мілані. Стосовно майбутнього: я знаходжусь зараз на стадії рефлексії і зовсім не знаю, що і як буду робити далі. Для початку я би хотів побачити своїх батьків, провести з ними хоч декілька днів, не читаючи новини та ні про що не думаючи. Прогулятись нічним Києвом,
і щоб до ранку, сходити на Кирилівську. І звісно, щоб цей безкінечний і жахливий день нарешті закінчився,
і наступила весна.
і щоб до ранку, сходити на Кирилівську. І звісно, щоб цей безкінечний і жахливий день нарешті закінчився,
і наступила весна.
Як ви зустріли війну у 2014 році? Що пам'ятаєте з того? Скільки вам було років?
Як для вас пройшли 2014-2015 роки? Розкажіть, будь ласка, цю історію в деталях.
Як для вас пройшли 2014-2015 роки? Розкажіть, будь ласка, цю історію в деталях.
"Де ви були ці 8 років?". Як для вас пройшов цей час, чи щось змінилось з подій у 2014 році у вашому житті? Що на вас більш за все вплинуло за цей час? Будь ласка, напишіть в деталях.
Як ви зустріли 24 лютого 2022 року? Чи вірили в те, що повномасштабний наступ почнеться? Де ви зараз? Чим займаєтесь? Що думаєте про своє майбутнє зараз?
Женя Трамвай
Бахмут
Я тоді навчався у школі, закінчував 11 клас. Я пам'ятаю анексію Криму, повідомлення про різні акції в Донецьку, Луганську, Харкові. Як до влади прийшли російські бойовики — я це не дуже пам'ятаю. 2014-2015 були стресовими.
У свої 17 я міг залишитись без атестату і не вступити до ВНЗ. Мене лякала думка про російське громадянство та освіту, яку обіцяла тоді окупаційна влада. Але атестати до нашого класу доїхали, а для здачі ЗНО призначили додаткову сесію, тож я і мої однокласники замовили автобус і через купу блокпостів дісталися до Харкова, де самі шукали тимчасовий прихисток та допомогу. Батьки також розглядали варіант відправити мене до родичів у Полтавську область, але Бахмут звільнили, тож я повернувся до рідного міста. І хоча Бахмут був під контролем української влади, ми жили в постійному страху, що російська пошесть знову спробує нас захопити. Кожного дня з'являлись чутки, що от завтра будуть бомбити, що треба їхати. Пам'ятаю, як на власні очі бачив залпи «градів», які летіли за тими, хто намагався вибратись з Дебальцевського котла.
У свої 17 я міг залишитись без атестату і не вступити до ВНЗ. Мене лякала думка про російське громадянство та освіту, яку обіцяла тоді окупаційна влада. Але атестати до нашого класу доїхали, а для здачі ЗНО призначили додаткову сесію, тож я і мої однокласники замовили автобус і через купу блокпостів дісталися до Харкова, де самі шукали тимчасовий прихисток та допомогу. Батьки також розглядали варіант відправити мене до родичів у Полтавську область, але Бахмут звільнили, тож я повернувся до рідного міста. І хоча Бахмут був під контролем української влади, ми жили в постійному страху, що російська пошесть знову спробує нас захопити. Кожного дня з'являлись чутки, що от завтра будуть бомбити, що треба їхати. Пам'ятаю, як на власні очі бачив залпи «градів», які летіли за тими, хто намагався вибратись з Дебальцевського котла.
Я продовжую працювати з фотографією, тілесним та колажами. Останні роботи присвячені війні й в цілому політичному. На колажах, створених під час війни, я поєдную своє тіло і символіку нацистської росії, щоб показати, як мене ментально вбиває країна-терорист.
Київ
До 2020 я продовжував жити в Бахмуті, у 15-20 кілометрах від фронту. Там і навчався. Після півроку в Харкові, мені принципово хотілось залишатись у регіоні, впливати на зміни та бути причетним до розбудови громад. Це була як мотивація, так і свого роду челендж. У якомусь сенсі ще і слабкість, бо залишатись у маленькому місті — це легше,
аніж жити у великому. До 2019 року я скоріше спостерігав, бачив багато активістів_ок, які волонтерили для ЗСУ, організовували тренінги і фестивалі. Це надихало тоді, надихає і зараз. У 2019 я став більш активним, разом із подрузями створили власну ГО, через яку і досі продовжуємо працювати для ЛГБТІК+ спільноти на сході України. До пандемії ми власними силами організовували освітні заходи, акції, познайомились з купою крутих людей, з якими потім колабились. Так, наприклад, після проєкту "Полонені" про ЛГБТІК+ на окупованих росією територіях, ми почали спілкуватись з Машею Вишедською. І вже у 2020 вона запрошувала мене у свої проєкти. У тому ж 2020 я побував у ролі спікера на Плані Б у Лисичанську. Це був прикольний досвід, про який я і зараз періодично згадую. Мені подобалась універсальність та мультифункціональність Донбасу, те, як він навіть попри війну продовжував активно розвиватись. До 2013 мене абсолютно нічого не цікавило з того, що відбувалось у місті. Бахмут видавався мені generic містом, де нічого не відбувається і ловити тут нема чого. Але зараз Бахмут для мене — це місто з великим потенціалом та багатою історією, яку довгий час перекривали «совком».
аніж жити у великому. До 2019 року я скоріше спостерігав, бачив багато активістів_ок, які волонтерили для ЗСУ, організовували тренінги і фестивалі. Це надихало тоді, надихає і зараз. У 2019 я став більш активним, разом із подрузями створили власну ГО, через яку і досі продовжуємо працювати для ЛГБТІК+ спільноти на сході України. До пандемії ми власними силами організовували освітні заходи, акції, познайомились з купою крутих людей, з якими потім колабились. Так, наприклад, після проєкту "Полонені" про ЛГБТІК+ на окупованих росією територіях, ми почали спілкуватись з Машею Вишедською. І вже у 2020 вона запрошувала мене у свої проєкти. У тому ж 2020 я побував у ролі спікера на Плані Б у Лисичанську. Це був прикольний досвід, про який я і зараз періодично згадую. Мені подобалась універсальність та мультифункціональність Донбасу, те, як він навіть попри війну продовжував активно розвиватись. До 2013 мене абсолютно нічого не цікавило з того, що відбувалось у місті. Бахмут видавався мені generic містом, де нічого не відбувається і ловити тут нема чого. Але зараз Бахмут для мене — це місто з великим потенціалом та багатою історією, яку довгий час перекривали «совком».
Емоційно я розумів та знав, що війна буде, але максимально намагався це ігнорувати. Сподівався, що це чергова спроба нас залякати, але Мордор сюди не поткнеться. Коли я в останній раз був у Бахмуті в січні цього року, то, йдучи на потяг, я плакав, відчуваючи, що повернусь нескоро. Ввечері 23-го я останній раз зайшов у Мак, бачив колону нашої техніки, і якось було не по собі. Посиділи із друзями десь до третьої ранку, випили, і я був такий втомлений, що по поверненню одразу заснув. І, якщо чесно, то сидіти і чекати, що от-от щось почнеться, — не хотілось. Але воно почалось, і десь о 10 ранку мене розбудили тіж самі друзі, які прийшли забрати мене до себе. Тиждень ми скролили новини 24/7, намагались купити квитки на потяг до західних областей України. Майже весь час ми знаходились в коридорі, хіба що за продуктами виходили вдень. Один раз спускались у метро. Тоді були побоювання, що спроби захопити Київ стануть інтенсивнішими й агресивнішими. Я зараз у Києві, повернувся десь у квітні. До цього півтора місяці провів у Івано-Франківську. Як член команди «КиївПрайду», я продовжую виконувати свої обов'язки (більш детально про нашу роботу можна прочитати на офіційних сторінках організації). Якщо ж говорити про мою творчу діяльність, то у перші тижні війни я знову взявся за створення колажів. Виклав їх на OpenSea як NFT-токени, щоби зібрати гроші на підтримку волонтерів_ок і ЗСУ, але продати жодну з робіт так і не вийшло. Взяв участь у виставках у Берліні та Афінах, де збирали кошти на підтримку української ЛГБТІК+ спільноти. Зовсім скоро буде ще одна в Мілані. Стосовно майбутнього: я знаходжусь зараз на стадії рефлексії і зовсім не знаю, що і як буду робити далі. Для початку я би хотів побачити своїх батьків, провести з ними хоч декілька днів, не читаючи новини та ні про що не думаючи. Прогулятись нічним Києвом, і щоб до ранку, сходити на Кирилівську. І звісно, щоб цей безкінечний і жахливий день нарешті закінчився,
і наступила весна.
і наступила весна.
