Анастасія Лелюк
Дружківка
Як ви зустріли війну у 2014 році? Що пам'ятаєте з того? Скільки вам було років?
Як для вас пройшли 2014-2015 роки? Розкажіть, будь ласка, цю історію в деталях.
Як для вас пройшли 2014-2015 роки? Розкажіть, будь ласка, цю історію в деталях.
Мені було 17 років і я навчалась на другому курсі художнього коледжу. Пам’ятаю, як під час Революції гідності в нашому коледжі попередили, що хто буде відсутній більше двох днів на навчанні, того відрахують. Бо це буде вважатись,
що людина поїхала на Майдан підтримувати революцію. Мене постійно переслідувала тривога і я ніде не могла заспокоїтись. Потім я була в Криму перед окупацією і моя тривожність ще більше посилилась. Може мені здається, але думаю що діти і підлітки дуже сильно відчувають навколишню атмосферу. І я пам’ятаю, що після окупації Криму в мене з’явилось чітке відчуття: ми наступні, з Донбасом теж може статись подібне. В той час я якраз перейшла на українську і навесні, коли ситуація почала загострюватись, траплялось, що попадала з друзями на вулиці в мовні сутички.
В Луганську були мітинги на підтримку Майдану, які влаштовували мої друзі і знайомі. Тож коли місто почали захоплювати, багато з них опинились «на підвалах» і це було дуже страшно. В моїй сім’ї стався розкол, бо всі родичі — крім нас з батьками і братом — пішли голосувати на псевдореферендум за «ЛНР». Коли в місті почали активно захоплювати військові частини, в нас різко відмінили навчання — наш коледж був недалеко від однієї з них. Тож мама відправила нас з братом до батька у Донецьку область, де було теж небезпечно, але спокійніше. І коли ми поїхали,
я знала що це надовго, а може і назавжди, але в мене не було сил плакати. Я була паралізована від усього що відбувалось.
що людина поїхала на Майдан підтримувати революцію. Мене постійно переслідувала тривога і я ніде не могла заспокоїтись. Потім я була в Криму перед окупацією і моя тривожність ще більше посилилась. Може мені здається, але думаю що діти і підлітки дуже сильно відчувають навколишню атмосферу. І я пам’ятаю, що після окупації Криму в мене з’явилось чітке відчуття: ми наступні, з Донбасом теж може статись подібне. В той час я якраз перейшла на українську і навесні, коли ситуація почала загострюватись, траплялось, що попадала з друзями на вулиці в мовні сутички.
В Луганську були мітинги на підтримку Майдану, які влаштовували мої друзі і знайомі. Тож коли місто почали захоплювати, багато з них опинились «на підвалах» і це було дуже страшно. В моїй сім’ї стався розкол, бо всі родичі — крім нас з батьками і братом — пішли голосувати на псевдореферендум за «ЛНР». Коли в місті почали активно захоплювати військові частини, в нас різко відмінили навчання — наш коледж був недалеко від однієї з них. Тож мама відправила нас з братом до батька у Донецьку область, де було теж небезпечно, але спокійніше. І коли ми поїхали,
я знала що це надовго, а може і назавжди, але в мене не було сил плакати. Я була паралізована від усього що відбувалось.
"Де ви були ці 8 років?". Як для вас пройшов цей час, чи щось змінилось з подій у 2014 році у вашому житті? Що на вас більш за все вплинуло за цей час? Будь ласка, напишіть в деталях.
Перший рік для мене був найскладніший, бо я опинилась у новому місті — Дніпрі. Я вирішила, що хочу продовжити художнє навчання і обрала це місто, бо мала там знайомих, які дуже гарно описували художній коледж там.
Він і справді неймовірний, той коледж. Більшість того, що я знаю, — мене навчили за рік в ДТХК. Там я зустріла прекрасних людей, які стали моїми найкращими друзями і ми досі підтримуємо стосунки. Там зі мною сталось те,
чого мені так не вистачало в рідному Луганську. Але це все було на фоні постійного стресу, нерозуміння себе, виживання і депресії. За рік я переїжджала 7 разів, мене максимально викинуло з мого попереднього життя.
Думаю, що я досі перебуваю в цьому стані вигнання і мені дуже не вистачає дому. Але тепер мені підсвідомо страшно і я намагаюсь не затримуватись ніде довше ніж на рік. Потім я вирішила вступати в Київську художню академію, де я вчилась 4 роки. І після цього я так і залишилась жити в Києві. Час спливав дуже швидко і я не помітила, як війна за ці роки зробила мене дорослою і незалежною. Я рідко бачу батьків, мені їх не вистачає, добре що є інтернет і можна бути на зв’язку. Звісно, я почала більше цінувати те, що втратила. Наче внутрішньо з усім змирилась, але розумію,
що неможливо вже нічого викреслити з життя, я можу тільки поміняти своє ставлення.
Він і справді неймовірний, той коледж. Більшість того, що я знаю, — мене навчили за рік в ДТХК. Там я зустріла прекрасних людей, які стали моїми найкращими друзями і ми досі підтримуємо стосунки. Там зі мною сталось те,
чого мені так не вистачало в рідному Луганську. Але це все було на фоні постійного стресу, нерозуміння себе, виживання і депресії. За рік я переїжджала 7 разів, мене максимально викинуло з мого попереднього життя.
Думаю, що я досі перебуваю в цьому стані вигнання і мені дуже не вистачає дому. Але тепер мені підсвідомо страшно і я намагаюсь не затримуватись ніде довше ніж на рік. Потім я вирішила вступати в Київську художню академію, де я вчилась 4 роки. І після цього я так і залишилась жити в Києві. Час спливав дуже швидко і я не помітила, як війна за ці роки зробила мене дорослою і незалежною. Я рідко бачу батьків, мені їх не вистачає, добре що є інтернет і можна бути на зв’язку. Звісно, я почала більше цінувати те, що втратила. Наче внутрішньо з усім змирилась, але розумію,
що неможливо вже нічого викреслити з життя, я можу тільки поміняти своє ставлення.
Я зустріла 24 лютого в потязі на під’їзді до Києва. Мене розбудив дзвінок мами, вона сказала, що почалась війна.
Я відповіла, що знаю, бо напередодні читала новини від розвідки. Ми з подругою повертались зі Львова — там відкривали виставку і святкували її день народження. Ми гуляли як востаннє, мені хотілось все робити по-максимуму.
Я відчувала що буде повномасштабна війна, питала свою інтуїцію. В мені прокинулась та тривога, яку я намагалась вилікували 8 років. Я хотіла підготувати своїх друзів, — питала, чи є в них план, якщо щось почнеться, чи зібрали вони валізку. В мене все було зібране. Коли наш потяг, після затримки, нарешті пустили в місто, всі пасажири були дуже знервовані. Ми придумали план: моя подруга поїде за місто з колегами, а мене на пероні вже зустрічав мій хлопець. Цілий день ми провели в пошуках укриття, хоча мені дуже не хотілось нікуди йти — я була спокійна, але фізично було дуже погано і нудило. Мені тоді не було страшно, тільки дуже-дуже боляче від усього, що відбувається, і зараз так само боляче. Мені складно думати про майбутнє, мене наче немає, але я існую. Не можу зрозуміти, як вчинити правильно,
тому я стараюсь максимально відпустити ситуацію і робити щось корисне там де я є.
Я відповіла, що знаю, бо напередодні читала новини від розвідки. Ми з подругою повертались зі Львова — там відкривали виставку і святкували її день народження. Ми гуляли як востаннє, мені хотілось все робити по-максимуму.
Я відчувала що буде повномасштабна війна, питала свою інтуїцію. В мені прокинулась та тривога, яку я намагалась вилікували 8 років. Я хотіла підготувати своїх друзів, — питала, чи є в них план, якщо щось почнеться, чи зібрали вони валізку. В мене все було зібране. Коли наш потяг, після затримки, нарешті пустили в місто, всі пасажири були дуже знервовані. Ми придумали план: моя подруга поїде за місто з колегами, а мене на пероні вже зустрічав мій хлопець. Цілий день ми провели в пошуках укриття, хоча мені дуже не хотілось нікуди йти — я була спокійна, але фізично було дуже погано і нудило. Мені тоді не було страшно, тільки дуже-дуже боляче від усього, що відбувається, і зараз так само боляче. Мені складно думати про майбутнє, мене наче немає, але я існую. Не можу зрозуміти, як вчинити правильно,
тому я стараюсь максимально відпустити ситуацію і робити щось корисне там де я є.
Як ви зустріли 24 лютого 2022 року? Чи вірили в те, що повномасштабний наступ почнеться? Де ви зараз? Чим займаєтесь? Що думаєте про своє майбутнє зараз?
Анастасія Лелюк
Л уганськ
Мені було 17 років і я навчалась на другому курсі художнього коледжу. Пам’ятаю, як під час Революції гідності в нашому коледжі попередили, що хто буде відсутній більше двох днів на навчанні, того відрахують. Бо це буде вважатись,
що людина поїхала на Майдан підтримувати революцію. Мене постійно переслідувала тривога і я ніде не могла заспокоїтись. Потім я була в Криму перед окупацією і моя тривожність ще більше посилилась. Може мені здається, але думаю що діти і підлітки дуже сильно відчувають навколишню атмосферу. І я пам’ятаю, що після окупації Криму в мене з’явилось чітке відчуття: ми наступні, з Донбасом теж може статись подібне. В той час я якраз перейшла на українську і навесні, коли ситуація почала загострюватись, траплялось, що попадала з друзями на вулиці в мовні сутички.
В Луганську були мітинги на підтримку Майдану, які влаштовували мої друзі і знайомі. Тож коли місто почали захоплювати, багато з них опинились «на підвалах» і це було дуже страшно. В моїй сім’ї стався розкол, бо всі родичі — крім нас з батьками і братом — пішли голосувати на псевдореферендум за «ЛНР». Коли в місті почали активно захоплювати військові частини, в нас різко відмінили навчання — наш коледж був недалеко від однієї з них. Тож мама відправила нас з братом до батька у Донецьку область, де було теж небезпечно, але спокійніше. І коли ми поїхали,
я знала що це надовго, а може і назавжди, але в мене не було сил плакати. Я була паралізована від усього що відбувалось.
що людина поїхала на Майдан підтримувати революцію. Мене постійно переслідувала тривога і я ніде не могла заспокоїтись. Потім я була в Криму перед окупацією і моя тривожність ще більше посилилась. Може мені здається, але думаю що діти і підлітки дуже сильно відчувають навколишню атмосферу. І я пам’ятаю, що після окупації Криму в мене з’явилось чітке відчуття: ми наступні, з Донбасом теж може статись подібне. В той час я якраз перейшла на українську і навесні, коли ситуація почала загострюватись, траплялось, що попадала з друзями на вулиці в мовні сутички.
В Луганську були мітинги на підтримку Майдану, які влаштовували мої друзі і знайомі. Тож коли місто почали захоплювати, багато з них опинились «на підвалах» і це було дуже страшно. В моїй сім’ї стався розкол, бо всі родичі — крім нас з батьками і братом — пішли голосувати на псевдореферендум за «ЛНР». Коли в місті почали активно захоплювати військові частини, в нас різко відмінили навчання — наш коледж був недалеко від однієї з них. Тож мама відправила нас з братом до батька у Донецьку область, де було теж небезпечно, але спокійніше. І коли ми поїхали,
я знала що це надовго, а може і назавжди, але в мене не було сил плакати. Я була паралізована від усього що відбувалось.
Перший рік для мене був найскладніший, бо я опинилась у новому місті — Дніпрі. Я вирішила, що хочу продовжити художнє навчання і обрала це місто, бо мала там знайомих, які дуже гарно описували художній коледж там.
Він і справді неймовірний, той коледж. Більшість того, що я знаю, — мене навчили за рік в ДТХК. Там я зустріла прекрасних людей, які стали моїми найкращими друзями і ми досі підтримуємо стосунки. Там зі мною сталось те,
чого мені так не вистачало в рідному Луганську. Але це все було на фоні постійного стресу, нерозуміння себе, виживання і депресії. За рік я переїжджала 7 разів, мене максимально викинуло з мого попереднього життя.
Думаю, що я досі перебуваю в цьому стані вигнання і мені дуже не вистачає дому. Але тепер мені підсвідомо страшно і я намагаюсь не затримуватись ніде довше ніж на рік. Потім я вирішила вступати в Київську художню академію, де я вчилась 4 роки. І після цього я так і залишилась жити в Києві. Час спливав дуже швидко і я не помітила, як війна за ці роки зробила мене дорослою і незалежною. Я рідко бачу батьків, мені їх не вистачає, добре що є інтернет і можна бути на зв’язку. Звісно, я почала більше цінувати те, що втратила. Наче внутрішньо з усім змирилась, але розумію,
що неможливо вже нічого викреслити з життя, я можу тільки поміняти своє ставлення.
Він і справді неймовірний, той коледж. Більшість того, що я знаю, — мене навчили за рік в ДТХК. Там я зустріла прекрасних людей, які стали моїми найкращими друзями і ми досі підтримуємо стосунки. Там зі мною сталось те,
чого мені так не вистачало в рідному Луганську. Але це все було на фоні постійного стресу, нерозуміння себе, виживання і депресії. За рік я переїжджала 7 разів, мене максимально викинуло з мого попереднього життя.
Думаю, що я досі перебуваю в цьому стані вигнання і мені дуже не вистачає дому. Але тепер мені підсвідомо страшно і я намагаюсь не затримуватись ніде довше ніж на рік. Потім я вирішила вступати в Київську художню академію, де я вчилась 4 роки. І після цього я так і залишилась жити в Києві. Час спливав дуже швидко і я не помітила, як війна за ці роки зробила мене дорослою і незалежною. Я рідко бачу батьків, мені їх не вистачає, добре що є інтернет і можна бути на зв’язку. Звісно, я почала більше цінувати те, що втратила. Наче внутрішньо з усім змирилась, але розумію,
що неможливо вже нічого викреслити з життя, я можу тільки поміняти своє ставлення.
Я зустріла 24 лютого в потязі на під’їзді до Києва. Мене розбудив дзвінок мами, вона сказала, що почалась війна.
Я відповіла, що знаю, бо напередодні читала новини від розвідки. Ми з подругою повертались зі Львова — там відкривали виставку і святкували її день народження. Ми гуляли як востаннє, мені хотілось все робити по-максимуму.
Я відчувала що буде повномасштабна війна, питала свою інтуїцію. В мені прокинулась та тривога, яку я намагалась вилікували 8 років. Я хотіла підготувати своїх друзів, — питала, чи є в них план, якщо щось почнеться, чи зібрали вони валізку. В мене все було зібране. Коли наш потяг, після затримки, нарешті пустили в місто, всі пасажири були дуже знервовані. Ми придумали план: моя подруга поїде за місто з колегами, а мене на пероні вже зустрічав мій хлопець. Цілий день ми провели в пошуках укриття, хоча мені дуже не хотілось нікуди йти — я була спокійна, але фізично було дуже погано і нудило. Мені тоді не було страшно, тільки дуже-дуже боляче від усього, що відбувається, і зараз так само боляче. Мені складно думати про майбутнє, мене наче немає, але я існую. Не можу зрозуміти, як вчинити правильно,
тому я стараюсь максимально відпустити ситуацію і робити щось корисне там де я є.
Я відповіла, що знаю, бо напередодні читала новини від розвідки. Ми з подругою повертались зі Львова — там відкривали виставку і святкували її день народження. Ми гуляли як востаннє, мені хотілось все робити по-максимуму.
Я відчувала що буде повномасштабна війна, питала свою інтуїцію. В мені прокинулась та тривога, яку я намагалась вилікували 8 років. Я хотіла підготувати своїх друзів, — питала, чи є в них план, якщо щось почнеться, чи зібрали вони валізку. В мене все було зібране. Коли наш потяг, після затримки, нарешті пустили в місто, всі пасажири були дуже знервовані. Ми придумали план: моя подруга поїде за місто з колегами, а мене на пероні вже зустрічав мій хлопець. Цілий день ми провели в пошуках укриття, хоча мені дуже не хотілось нікуди йти — я була спокійна, але фізично було дуже погано і нудило. Мені тоді не було страшно, тільки дуже-дуже боляче від усього, що відбувається, і зараз так само боляче. Мені складно думати про майбутнє, мене наче немає, але я існую. Не можу зрозуміти, як вчинити правильно,
тому я стараюсь максимально відпустити ситуацію і робити щось корисне там де я є.
Це частина робіт, які я створила протягом цієї весни. Художні практики дуже допомагають мені відчувати себе живою і боротись з тривожністю. Тому я стараюсь постійно щось створювати в будь-яких умовах.
