Дар'я Маслєнкова
Лисичанськ. Луганська область
Як ви зустріли війну у 2014 році? Що пам'ятаєте з того? Скільки вам було років?
Як для вас пройшли 2014-2015 роки? Розкажіть, будь ласка, цю історію в деталях.
Як для вас пройшли 2014-2015 роки? Розкажіть, будь ласка, цю історію в деталях.
Чернігівська область
2014. Мені 10. Закінчую четвертий клас. ДПА. Навчаюсь в Новодружеську (невеличке місто поряд з Лисичанськом, живемо якраз між ними). Останні іспити складаємо під звуки вибухів. Читання, здається (боюсь збрехати). Сміх крізь сльози: активно йдуть обговорення, як цього дня недолугий, до пари сепаратистам, БТР завівся, але доїхати зміг тільки до площі, тож стояв під суворим наглядом пам’ятника леніну. За лічені кілометри бій: за Томашівський міст. Ці низькоінтелектуальні створіння, що вивчили за життя одне слово, що складається більше, ніж з двох складів — «ополчення», просто його підірвали.
Настрої неоднорідні, пропагандистська машина досягла свого. Пам’ятаю, як необережно посеред вулиці жартувала: «Ніхто не жаліє фарби, назва міста була й в триколорі (кхм, вибачте, заляпана), і в синьо-жовтому знов», — а мама смикала мене, щоб була тихішою.
Українських військових, що прийшли, спочатку боялись, бо нам справді з кожної праски розповідали, що вони злі та їх треба остерігатись, згодом же це зникло.
З 1 вересня прийшли ніби в нову школу: кожні заходи, акції, конкурси проходили навколо теми нашої єдності та національного самоусвідомлення. На класній годині ми вирізали з паперу синього та жовтого кольорів долоньки, а потім клеїли навколо намальованого серця, цей плакат супроводжував нас до кінця, як згадка про шанс на нормальні дитячі роки. Пам’ятається небагато. Не хочеться пам’ятати те мракобісся.
Настрої неоднорідні, пропагандистська машина досягла свого. Пам’ятаю, як необережно посеред вулиці жартувала: «Ніхто не жаліє фарби, назва міста була й в триколорі (кхм, вибачте, заляпана), і в синьо-жовтому знов», — а мама смикала мене, щоб була тихішою.
Українських військових, що прийшли, спочатку боялись, бо нам справді з кожної праски розповідали, що вони злі та їх треба остерігатись, згодом же це зникло.
З 1 вересня прийшли ніби в нову школу: кожні заходи, акції, конкурси проходили навколо теми нашої єдності та національного самоусвідомлення. На класній годині ми вирізали з паперу синього та жовтого кольорів долоньки, а потім клеїли навколо намальованого серця, цей плакат супроводжував нас до кінця, як згадка про шанс на нормальні дитячі роки. Пам’ятається небагато. Не хочеться пам’ятати те мракобісся.
"Де ви були ці 8 років?". Як для вас пройшов цей час, чи щось змінилось з подій у 2014 році у вашому житті? Що на вас більш за все вплинуло за цей час? Будь ласка, напишіть в деталях.
Змінилось усе. Любов до України прогресувала з кожним роком.
Живе дитина, бачить тільки Донбас та іноді катається до рідних на росію. Який в неї може сформуватись світогляд? Вузький.
Вирватись з цього кола допомогли подорожі від художньої школи на Захід України. 13-річні очі розплющилися: Івано-Франківськ, Львів – це ж пречудові європейські міста, що зачаровують своєю архітектурою, баченою раніше лише в казкових фільмах, а столиця… Столиця така величезна, що заблукати легко (що я і зробила, тому страх Київського вокзалу залишається досі). Через неї ми їхали до до кінцевого пункту. Ним став Гошів.
А ще до нас була прикута увага журналістів, тож перша медійність була досягнута. Це не могло не тішити.
Перша подорож – «Коло добра». Із нами співпрацювали не тільки українські художники, а й польські та словацькі. Які прекрасні, усміхнені, цілеспрямовані люди, що так яскраво проживають своє життя!
У фіналі спільно написані із успішними митцями картини виставили на аукціон, до того ж не деінде, а в павільйоні біля Софії Київської.
Тож, музеї, чисельні музеї. Це й було спрямовано на наше довиховання. Заходимо, на вході – портрет Бандери. Повертаюся подумки до довоєнного минулого, згадую, як стала невільним свідком розмови двох бабусь на зупинці в рідному районі.
— Оцей «Бендера» там таке творив, дівчат за дві ноги до дерев прив’язував і відпускав, — якась алюзія на вбивство князя Ігоря, крадуть навіть легенди для наративів, — це просто жах!!!
— Та взагалі бандити, кошмар…
Маршрутка не їхала, а моє волосся ставало дибки. Невже людина могла таке робити?
Тож, повернувшись до реальності, дивлюся на світлину, обрамлену в червоно-чорне.
Потім задивляюсь в добрі очі екскурсоводів, які ставляться до нас як до рідних. Навіть у дитячій голівоньці постає логічне питання: «Невже таке можливо?» Ні! Треба подумати: за що його так обожнюють розумні люди?
До того ж, дійство це відбувалося на зимові свята: тут нам й вертепи, й ілюмінація вечірніх міст, й буковельський басейн просто неба.
До скону днів вважатиму це дарунком з небес. Проте, він виявився не єдиним.
Далі — вже за рік – подорож на малу батьківщину Івана Франка. Село Нагуєвичі. Арт-табір. Тут вже коло знайомств розширилося, додалися однолітки з усієї країни, ерудовані та класні. Мені найбільше в’ївся кадр, де ми в переповненому автобусі їдемо з гір, жара неймовірна, а ми на задньому сидінні співаємо «О.Torvald», підводячи голови до відчиненого люка.
А ще, там мені сказали, що я красиво співаю, а я завжди вагалася та сумнівалась. Принаймні мені надали можливість на самовираження в цій царині.
Каменяр – назавжди в серденьку, а можливість торкнутися в прямому значенні до його творчості – потужний поштовх на опанування майстерності слова.
Українську я вже тоді мала файну, бо роки три як їздила на конкурси з олімпіадами та посідала призові місця. Так, це була праця, але я отримувала насолоду, щиро. Ще більше до серця припадали компліменти на кшталт: «Оце ти з Луганської області українською так говориш?» Зараз мене це вже бісить, тому що треба бути невігласом, щоб не опанувати хоча б базові правила.
Так, я навчалась в україномовному класі, хоча паралельно був і російськомовний… Це настільки ненормально — подібна політика виховання призвела до того, що випускники не хочуть співати пісню на своєму випускному державною: «А можна на русском?» Такого не можна допускати, тому що загальний рівень адекватності вихованих руснявою в школі теж статистично нижчий.
На мене значно вплинула українська музикальна індустрія. Перші ластівки плейлиста нової мене – «The Hardkiss». Лише одного прослуховування було достатньо, щоб назавжди видалити дешеву попсу скудною мовою та почати відчувати щось возвеличене. Зараз плейлист розрісся, у ньому купа вітчизняних музикантів, усі вони – прекрасні та роблять життя романтичнішим.
Ще була подорож до Одеси. Теж у статусі дітей АТО. Це була остання крапля на розуміння того, що будь-який куточок нашої країни — мальовничий.
Також я почала писати вірші у надмірній кількості. Щовечора. Спочатку вони були двома мовами, потім перечитала, переосмислила, дійшла висновку, що російськомовні – пусте ніщо, якщо солов’їні – інтелектуальний доробок, то перші – інтелектуальне сміття, як зараз їх називаю. Душа лише в українській, я мушу віддавати шану країні, з якої я черпаю натхнення. І ні, я не проти оперування багатьма мовами, намагалась перекладати щось англійською, щоб друг з Америки зміг оцінити, та, по-перше, я розумію, що моє володіння нею ніколи не дорівняється до рівня місцевого жителя, а, по-друге, російська – мова, що точно не варта мистецтва. Ніколи.
Ще не можу без нашого кінематографу: картинка просто прекрасна, а події — свої до неможливості. Який би брак часу не був, а дивитись наше – святе.
Загалом шкільне життя пройшло україноцентрично: крім олімпіад були патріотичні вікторини, твори, малюнки, це був вир творчості та національного піднесення, ще й стимульований системою заохочення у вигляді призів. І вивчення історії ніхто не скасовував — якщо відкрити мої підписки на YouTube, можна подумати, що це аккаунт якоїсь історикині: левова частка — про наше минуле.
Та ж ні, вийшла журналістка.
Не одна я в родині щось переосмислювала. Так, у 2019-му тато доєднався до лав ЗСУ. Потрапив до морської піхоти, чим можна подвійно пишатися. Був у зоні ООС. Він тоді з таким захопленням по приїзду розповідав: «Ні, ну я все розумію, але наша армія дійсно, жодного, ЖОДНОГО разу не починала провокації, не стріляла перша, на відміну від тих сєпарів. У це важко повірити, але я бачив». З тих пір історії про звитяги наших захисників стали регулярними та ближчими до серця, а повага до них зросла до неосяжних масштабів.
Ось і мене потягнуло до Одещини, до моря: вступила на журфак в ОНУ ім. І.І. Мечникова. Цю любов до Батьківщини вже не зупинити.
Живе дитина, бачить тільки Донбас та іноді катається до рідних на росію. Який в неї може сформуватись світогляд? Вузький.
Вирватись з цього кола допомогли подорожі від художньої школи на Захід України. 13-річні очі розплющилися: Івано-Франківськ, Львів – це ж пречудові європейські міста, що зачаровують своєю архітектурою, баченою раніше лише в казкових фільмах, а столиця… Столиця така величезна, що заблукати легко (що я і зробила, тому страх Київського вокзалу залишається досі). Через неї ми їхали до до кінцевого пункту. Ним став Гошів.
А ще до нас була прикута увага журналістів, тож перша медійність була досягнута. Це не могло не тішити.
Перша подорож – «Коло добра». Із нами співпрацювали не тільки українські художники, а й польські та словацькі. Які прекрасні, усміхнені, цілеспрямовані люди, що так яскраво проживають своє життя!
У фіналі спільно написані із успішними митцями картини виставили на аукціон, до того ж не деінде, а в павільйоні біля Софії Київської.
Тож, музеї, чисельні музеї. Це й було спрямовано на наше довиховання. Заходимо, на вході – портрет Бандери. Повертаюся подумки до довоєнного минулого, згадую, як стала невільним свідком розмови двох бабусь на зупинці в рідному районі.
— Оцей «Бендера» там таке творив, дівчат за дві ноги до дерев прив’язував і відпускав, — якась алюзія на вбивство князя Ігоря, крадуть навіть легенди для наративів, — це просто жах!!!
— Та взагалі бандити, кошмар…
Маршрутка не їхала, а моє волосся ставало дибки. Невже людина могла таке робити?
Тож, повернувшись до реальності, дивлюся на світлину, обрамлену в червоно-чорне.
Потім задивляюсь в добрі очі екскурсоводів, які ставляться до нас як до рідних. Навіть у дитячій голівоньці постає логічне питання: «Невже таке можливо?» Ні! Треба подумати: за що його так обожнюють розумні люди?
До того ж, дійство це відбувалося на зимові свята: тут нам й вертепи, й ілюмінація вечірніх міст, й буковельський басейн просто неба.
До скону днів вважатиму це дарунком з небес. Проте, він виявився не єдиним.
Далі — вже за рік – подорож на малу батьківщину Івана Франка. Село Нагуєвичі. Арт-табір. Тут вже коло знайомств розширилося, додалися однолітки з усієї країни, ерудовані та класні. Мені найбільше в’ївся кадр, де ми в переповненому автобусі їдемо з гір, жара неймовірна, а ми на задньому сидінні співаємо «О.Torvald», підводячи голови до відчиненого люка.
А ще, там мені сказали, що я красиво співаю, а я завжди вагалася та сумнівалась. Принаймні мені надали можливість на самовираження в цій царині.
Каменяр – назавжди в серденьку, а можливість торкнутися в прямому значенні до його творчості – потужний поштовх на опанування майстерності слова.
Українську я вже тоді мала файну, бо роки три як їздила на конкурси з олімпіадами та посідала призові місця. Так, це була праця, але я отримувала насолоду, щиро. Ще більше до серця припадали компліменти на кшталт: «Оце ти з Луганської області українською так говориш?» Зараз мене це вже бісить, тому що треба бути невігласом, щоб не опанувати хоча б базові правила.
Так, я навчалась в україномовному класі, хоча паралельно був і російськомовний… Це настільки ненормально — подібна політика виховання призвела до того, що випускники не хочуть співати пісню на своєму випускному державною: «А можна на русском?» Такого не можна допускати, тому що загальний рівень адекватності вихованих руснявою в школі теж статистично нижчий.
На мене значно вплинула українська музикальна індустрія. Перші ластівки плейлиста нової мене – «The Hardkiss». Лише одного прослуховування було достатньо, щоб назавжди видалити дешеву попсу скудною мовою та почати відчувати щось возвеличене. Зараз плейлист розрісся, у ньому купа вітчизняних музикантів, усі вони – прекрасні та роблять життя романтичнішим.
Ще була подорож до Одеси. Теж у статусі дітей АТО. Це була остання крапля на розуміння того, що будь-який куточок нашої країни — мальовничий.
Також я почала писати вірші у надмірній кількості. Щовечора. Спочатку вони були двома мовами, потім перечитала, переосмислила, дійшла висновку, що російськомовні – пусте ніщо, якщо солов’їні – інтелектуальний доробок, то перші – інтелектуальне сміття, як зараз їх називаю. Душа лише в українській, я мушу віддавати шану країні, з якої я черпаю натхнення. І ні, я не проти оперування багатьма мовами, намагалась перекладати щось англійською, щоб друг з Америки зміг оцінити, та, по-перше, я розумію, що моє володіння нею ніколи не дорівняється до рівня місцевого жителя, а, по-друге, російська – мова, що точно не варта мистецтва. Ніколи.
Ще не можу без нашого кінематографу: картинка просто прекрасна, а події — свої до неможливості. Який би брак часу не був, а дивитись наше – святе.
Загалом шкільне життя пройшло україноцентрично: крім олімпіад були патріотичні вікторини, твори, малюнки, це був вир творчості та національного піднесення, ще й стимульований системою заохочення у вигляді призів. І вивчення історії ніхто не скасовував — якщо відкрити мої підписки на YouTube, можна подумати, що це аккаунт якоїсь історикині: левова частка — про наше минуле.
Та ж ні, вийшла журналістка.
Не одна я в родині щось переосмислювала. Так, у 2019-му тато доєднався до лав ЗСУ. Потрапив до морської піхоти, чим можна подвійно пишатися. Був у зоні ООС. Він тоді з таким захопленням по приїзду розповідав: «Ні, ну я все розумію, але наша армія дійсно, жодного, ЖОДНОГО разу не починала провокації, не стріляла перша, на відміну від тих сєпарів. У це важко повірити, але я бачив». З тих пір історії про звитяги наших захисників стали регулярними та ближчими до серця, а повага до них зросла до неосяжних масштабів.
Ось і мене потягнуло до Одещини, до моря: вступила на журфак в ОНУ ім. І.І. Мечникова. Цю любов до Батьківщини вже не зупинити.
Як ви зустріли 24 лютого 2022 року? Чи вірили в те, що повномасштабний наступ почнеться? Де ви зараз? Чим займаєтесь? Що думаєте про своє майбутнє зараз?
Вдома, у своїй кімнаті. Тоді були каникулы. Спала мало – до другої читала «Звіяних вітром», завершила на сцені, де вони евакуюються крізь місто, що палає від ворожої зброї. Потім обговорювали роман з подругою в соцмережі.
О п’ятій мама зі слізьми на очах та криком: «Почалося, Дашенько, почалося!» — збудила та притулилася міцно, як ніколи, тривало це хвилини три: обіймались та плакали. Їй тато зателефонував о четвертій: ЗСУ все ж трошки раніше знали, тож попередив, що перспективи не найкращі. Саме про нього була моя перша думка. Далі, звичайно, як і усі — під вибухи слухали новини, звернення, відчуття були загострено-моторошні: кожен танк, кожен снаряд сприймалися як щось неминуче.
Десь о сьомій вже збирали тривожну валізу, не розуміючи, куди бігти та що шукати, мониторили запити на евакуацію. Так і маялись до обіду, спілкуючись з усіма. Також була онлайн-зустріч з університетом, у цю хвилину відчула єдність з альма-матер та колективом.
Потім я не витримала – пішла спати, в очах усе чорніло, а ноги були ватними від страху безвихідності. Прокинулася від новини – їдемо з хрещеним на його дачу в Харківській області. Орієнтовно на 2-3 дні (саме з огляду на це майже не взяли ані речей, ані продуктів). Так, станом на зараз більше вдома я не була. Це – логічна помилка, варто було одразу евакуюватися в більш безпечні регіони та, відповідно, більш помірковано збиратися. Але час не повернеш. Міркували, що місцина не та, навіть у Другу світову там було затишшя, але це не так, тому що нове зло підступніше.
Як герої роману, який я читала попередньої ночі, так само в темряві майже внікуди їхали ми.
Відповідь на питання, чи вірила я в це, очевидна після опису моєї розгубленості – ні. У цьому сумнівався навіть батько, тільки в останній вечір «до» якось дивно обмовився, що їх зібрали на якусь промову, побажали сил та майбутнього прийняття втрат. Я трошки здригнулася, проте трактувати це можна було по-різному. До речі, тієї ночі трасою понад будинком їхала наша техніка, що теж було дзвіночком.
Я йняла віру, що у нашому сторіччі будь-яка країна, навіть така варварсько-недолуга як росія, не здатна на такий масштабний злочин. Виходить, згідно з класиком сучасності, наша русофобія не була достатньою.
Потім у Харківський області теж «почалося», було вже досить страшно, ми зібралися зранку за 20 хвилин (б’ємо нові й нові рекорди зі швидкісних зборів, на перші відводилась година) та поїхали до Дніпра. Життя людей у стінах школи – найпечальніша картинка, яку мені доводилося бачити: холод, люди літнього віку, що навіть перевертатись самостійно не можуть, душ у роздягальні та гучні крики через акустику. Ці люди мали все, бо заробили на це працею, а зараз вимушені гуртуватися в таких умовах через божевільну русню.
Кінцева наша точка – Чернігівська область. Я мала підробіток у вигляді онлайн-репетиторства з української мови; останнім довоєнним часом щось не лагодилося, проте ось прямо в останні дні перед цим жахіттям з’явився хлопчик з 4 класу. Його мама, жінка з величезним серцем, покликала до себе та допомогла із тимчасовим прихистком. Країна найкращих людей: проявити стільки добра та тепла до людей, яких ледве бачили (зараз мені здається, що ми були близькими завжди).
Наразі я продовжую вести заняття з мови, читаю, доначу на ЗСУ, малюю, співаю, намагаюсь бути корисною у якості журналістки-волонтерки в допомозі благодійним ЗМІ.
Очікую на новий навчальний рік та повернення до Одеси. Безпечної Одеси. Розумію, що це точка невідворотності, безтурботне та навіть напів безтурботне життя – позаду. Тепер реальність: страх, тотальна раціональність, повна зміна інфополя та стерте минуле. Світлини, медальки, грамоти (особлива, яку я цінувала – за підписом Кравчука), малюнки, ранні літературні доробки – усе залишилося вдома. Якщо хоч щось уціліє – повірю в диво. Повсюди прапори, наліпки, татові військові речі та клятва морпіха. Що червона тряпка для тих монстрів-«асвабадітєлєй», набір преміум. Може їх зупинить їхній же снаряд у стіні, що не розірвався, а тільки зробив перестановку столу. Треба зрозуміти, що життя продовжується з нуля, та головне, що ПРОДОВЖУЄТЬСЯ.
О п’ятій мама зі слізьми на очах та криком: «Почалося, Дашенько, почалося!» — збудила та притулилася міцно, як ніколи, тривало це хвилини три: обіймались та плакали. Їй тато зателефонував о четвертій: ЗСУ все ж трошки раніше знали, тож попередив, що перспективи не найкращі. Саме про нього була моя перша думка. Далі, звичайно, як і усі — під вибухи слухали новини, звернення, відчуття були загострено-моторошні: кожен танк, кожен снаряд сприймалися як щось неминуче.
Десь о сьомій вже збирали тривожну валізу, не розуміючи, куди бігти та що шукати, мониторили запити на евакуацію. Так і маялись до обіду, спілкуючись з усіма. Також була онлайн-зустріч з університетом, у цю хвилину відчула єдність з альма-матер та колективом.
Потім я не витримала – пішла спати, в очах усе чорніло, а ноги були ватними від страху безвихідності. Прокинулася від новини – їдемо з хрещеним на його дачу в Харківській області. Орієнтовно на 2-3 дні (саме з огляду на це майже не взяли ані речей, ані продуктів). Так, станом на зараз більше вдома я не була. Це – логічна помилка, варто було одразу евакуюватися в більш безпечні регіони та, відповідно, більш помірковано збиратися. Але час не повернеш. Міркували, що місцина не та, навіть у Другу світову там було затишшя, але це не так, тому що нове зло підступніше.
Як герої роману, який я читала попередньої ночі, так само в темряві майже внікуди їхали ми.
Відповідь на питання, чи вірила я в це, очевидна після опису моєї розгубленості – ні. У цьому сумнівався навіть батько, тільки в останній вечір «до» якось дивно обмовився, що їх зібрали на якусь промову, побажали сил та майбутнього прийняття втрат. Я трошки здригнулася, проте трактувати це можна було по-різному. До речі, тієї ночі трасою понад будинком їхала наша техніка, що теж було дзвіночком.
Я йняла віру, що у нашому сторіччі будь-яка країна, навіть така варварсько-недолуга як росія, не здатна на такий масштабний злочин. Виходить, згідно з класиком сучасності, наша русофобія не була достатньою.
Потім у Харківський області теж «почалося», було вже досить страшно, ми зібралися зранку за 20 хвилин (б’ємо нові й нові рекорди зі швидкісних зборів, на перші відводилась година) та поїхали до Дніпра. Життя людей у стінах школи – найпечальніша картинка, яку мені доводилося бачити: холод, люди літнього віку, що навіть перевертатись самостійно не можуть, душ у роздягальні та гучні крики через акустику. Ці люди мали все, бо заробили на це працею, а зараз вимушені гуртуватися в таких умовах через божевільну русню.
Кінцева наша точка – Чернігівська область. Я мала підробіток у вигляді онлайн-репетиторства з української мови; останнім довоєнним часом щось не лагодилося, проте ось прямо в останні дні перед цим жахіттям з’явився хлопчик з 4 класу. Його мама, жінка з величезним серцем, покликала до себе та допомогла із тимчасовим прихистком. Країна найкращих людей: проявити стільки добра та тепла до людей, яких ледве бачили (зараз мені здається, що ми були близькими завжди).
Наразі я продовжую вести заняття з мови, читаю, доначу на ЗСУ, малюю, співаю, намагаюсь бути корисною у якості журналістки-волонтерки в допомозі благодійним ЗМІ.
Очікую на новий навчальний рік та повернення до Одеси. Безпечної Одеси. Розумію, що це точка невідворотності, безтурботне та навіть напів безтурботне життя – позаду. Тепер реальність: страх, тотальна раціональність, повна зміна інфополя та стерте минуле. Світлини, медальки, грамоти (особлива, яку я цінувала – за підписом Кравчука), малюнки, ранні літературні доробки – усе залишилося вдома. Якщо хоч щось уціліє – повірю в диво. Повсюди прапори, наліпки, татові військові речі та клятва морпіха. Що червона тряпка для тих монстрів-«асвабадітєлєй», набір преміум. Може їх зупинить їхній же снаряд у стіні, що не розірвався, а тільки зробив перестановку столу. Треба зрозуміти, що життя продовжується з нуля, та головне, що ПРОДОВЖУЄТЬСЯ.
Дар'я Маслєнкова
Лисичанськ
2014. Мені 10. Закінчую четвертий клас. ДПА. Навчаюсь в Новодружеську (невеличке місто поряд з Лисичанськом, живемо якраз між ними). Останні іспити складаємо під звуки вибухів. Читання, здається (боюсь збрехати). Сміх крізь сльози: активно йдуть обговорення, як цього дня недолугий, до пари сепаратистам, БТР завівся, але доїхати зміг тільки до площі, тож стояв під суворим наглядом пам’ятника леніну. За лічені кілометри бій: за Томашівський міст. Ці низькоінтелектуальні створіння, що вивчили за життя одне слово, що складається більше, ніж з двох складів — «ополчення», просто його підірвали.
Настрої неоднорідні, пропагандистська машина досягла свого. Пам’ятаю, як необережно посеред вулиці жартувала: «Ніхто не жаліє фарби, назва міста була й в триколорі (кхм, вибачте, заляпана), і в синьо-жовтому знов», — а мама смикала мене, щоб була тихішою.
Українських військових, що прийшли, спочатку боялись, бо нам справді з кожної праски розповідали, що вони злі та їх треба остерігатись, згодом же це зникло.
З 1 вересня прийшли ніби в нову школу: кожні заходи, акції, конкурси проходили навколо теми нашої єдності та національного самоусвідомлення. На класній годині ми вирізали з паперу синього та жовтого кольорів долоньки, а потім клеїли навколо намальованого серця, цей плакат супроводжував нас до кінця, як згадка про шанс на нормальні дитячі роки. Пам’ятається небагато. Не хочеться пам’ятати те мракобісся.
Настрої неоднорідні, пропагандистська машина досягла свого. Пам’ятаю, як необережно посеред вулиці жартувала: «Ніхто не жаліє фарби, назва міста була й в триколорі (кхм, вибачте, заляпана), і в синьо-жовтому знов», — а мама смикала мене, щоб була тихішою.
Українських військових, що прийшли, спочатку боялись, бо нам справді з кожної праски розповідали, що вони злі та їх треба остерігатись, згодом же це зникло.
З 1 вересня прийшли ніби в нову школу: кожні заходи, акції, конкурси проходили навколо теми нашої єдності та національного самоусвідомлення. На класній годині ми вирізали з паперу синього та жовтого кольорів долоньки, а потім клеїли навколо намальованого серця, цей плакат супроводжував нас до кінця, як згадка про шанс на нормальні дитячі роки. Пам’ятається небагато. Не хочеться пам’ятати те мракобісся.
Змінилось усе. Любов до України прогресувала з кожним роком.
Живе дитина, бачить тільки Донбас та іноді катається до рідних на росію. Який в неї може сформуватись світогляд? Вузький.
Вирватись з цього кола допомогли подорожі від художньої школи на Захід України. 13-річні очі розплющилися: Івано-Франківськ, Львів – це ж пречудові європейські міста, що зачаровують своєю архітектурою, баченою раніше лише в казкових фільмах, а столиця… Столиця така величезна, що заблукати легко (що я і зробила, тому страх Київського вокзалу залишається досі). Через неї ми їхали до до кінцевого пункту. Ним став Гошів.
А ще до нас була прикута увага журналістів, тож перша медійність була досягнута. Це не могло не тішити.
Перша подорож – «Коло добра». Із нами співпрацювали не тільки українські художники, а й польські та словацькі. Які прекрасні, усміхнені, цілеспрямовані люди, що так яскраво проживають своє життя!
У фіналі спільно написані із успішними митцями картини виставили на аукціон, до того ж не деінде, а в павільйоні біля Софії Київської.
Тож, музеї, чисельні музеї. Це й було спрямовано на наше довиховання. Заходимо, на вході – портрет Бандери. Повертаюся подумки до довоєнного минулого, згадую, як стала невільним свідком розмови двох бабусь на зупинці в рідному районі.
— Оцей «Бендера» там таке творив, дівчат за дві ноги до дерев прив’язував і відпускав, — якась алюзія на вбивство князя Ігоря, крадуть навіть легенди для наративів, — це просто жах!!!
— Та взагалі бандити, кошмар…
Маршрутка не їхала, а моє волосся ставало дибки. Невже людина могла таке робити?
Тож, повернувшись до реальності, дивлюся на світлину, обрамлену в червоно-чорне.
Потім задивляюсь в добрі очі екскурсоводів, які ставляться до нас як до рідних. Навіть у дитячій голівоньці постає логічне питання: «Невже таке можливо?» Ні! Треба подумати: за що його так обожнюють розумні люди?
До того ж, дійство це відбувалося на зимові свята: тут нам й вертепи, й ілюмінація вечірніх міст, й буковельський басейн просто неба.
До скону днів вважатиму це дарунком з небес. Проте, він виявився не єдиним.
Далі — вже за рік – подорож на малу батьківщину Івана Франка. Село Нагуєвичі. Арт-табір. Тут вже коло знайомств розширилося, додалися однолітки з усієї країни, ерудовані та класні. Мені найбільше в’ївся кадр, де ми в переповненому автобусі їдемо з гір, жара неймовірна, а ми на задньому сидінні співаємо «О.Torvald», підводячи голови до відчиненого люка.
А ще, там мені сказали, що я красиво співаю, а я завжди вагалася та сумнівалась. Принаймні мені надали можливість на самовираження в цій царині.
Каменяр – назавжди в серденьку, а можливість торкнутися в прямому значенні до його творчості – потужний поштовх на опанування майстерності слова.
Українську я вже тоді мала файну, бо роки три як їздила на конкурси з олімпіадами та посідала призові місця. Так, це була праця, але я отримувала насолоду, щиро. Ще більше до серця припадали компліменти на кшталт: «Оце ти з Луганської області українською так говориш?» Зараз мене це вже бісить, тому що треба бути невігласом, щоб не опанувати хоча б базові правила.
Так, я навчалась в україномовному класі, хоча паралельно був і російськомовний… Це настільки ненормально — подібна політика виховання призвела до того, що випускники не хочуть співати пісню на своєму випускному державною: «А можна на русском?» Такого не можна допускати, тому що загальний рівень адекватності вихованих руснявою в школі теж статистично нижчий.
На мене значно вплинула українська музикальна індустрія. Перші ластівки плейлиста нової мене – «The Hardkiss». Лише одного прослуховування було достатньо, щоб назавжди видалити дешеву попсу скудною мовою та почати відчувати щось возвеличене. Зараз плейлист розрісся, у ньому купа вітчизняних музикантів, усі вони – прекрасні та роблять життя романтичнішим.
Ще була подорож до Одеси. Теж у статусі дітей АТО. Це була остання крапля на розуміння того, що будь-який куточок нашої країни — мальовничий.
Також я почала писати вірші у надмірній кількості. Щовечора. Спочатку вони були двома мовами, потім перечитала, переосмислила, дійшла висновку, що російськомовні – пусте ніщо, якщо солов’їні – інтелектуальний доробок, то перші – інтелектуальне сміття, як зараз їх називаю. Душа лише в українській, я мушу віддавати шану країні, з якої я черпаю натхнення. І ні, я не проти оперування багатьма мовами, намагалась перекладати щось англійською, щоб друг з Америки зміг оцінити, та, по-перше, я розумію, що моє володіння нею ніколи не дорівняється до рівня місцевого жителя, а, по-друге, російська – мова, що точно не варта мистецтва. Ніколи.
Ще не можу без нашого кінематографу: картинка просто прекрасна, а події — свої до неможливості. Який би брак часу не був, а дивитись наше – святе.
Загалом шкільне життя пройшло україноцентрично: крім олімпіад були патріотичні вікторини, твори, малюнки, це був вир творчості та національного піднесення, ще й стимульований системою заохочення у вигляді призів. І вивчення історії ніхто не скасовував — якщо відкрити мої підписки на YouTube, можна подумати, що це аккаунт якоїсь історикині: левова частка — про наше минуле.
Та ж ні, вийшла журналістка.
Не одна я в родині щось переосмислювала. Так, у 2019-му тато доєднався до лав ЗСУ. Потрапив до морської піхоти, чим можна подвійно пишатися. Був у зоні ООС. Він тоді з таким захопленням по приїзду розповідав: «Ні, ну я все розумію, але наша армія дійсно, жодного, ЖОДНОГО разу не починала провокації, не стріляла перша, на відміну від тих сєпарів. У це важко повірити, але я бачив». З тих пір історії про звитяги наших захисників стали регулярними та ближчими до серця, а повага до них зросла до неосяжних масштабів.
Ось і мене потягнуло до Одещини, до моря: вступила на журфак в ОНУ ім. І.І. Мечникова. Цю любов до Батьківщини вже не зупинити.
Живе дитина, бачить тільки Донбас та іноді катається до рідних на росію. Який в неї може сформуватись світогляд? Вузький.
Вирватись з цього кола допомогли подорожі від художньої школи на Захід України. 13-річні очі розплющилися: Івано-Франківськ, Львів – це ж пречудові європейські міста, що зачаровують своєю архітектурою, баченою раніше лише в казкових фільмах, а столиця… Столиця така величезна, що заблукати легко (що я і зробила, тому страх Київського вокзалу залишається досі). Через неї ми їхали до до кінцевого пункту. Ним став Гошів.
А ще до нас була прикута увага журналістів, тож перша медійність була досягнута. Це не могло не тішити.
Перша подорож – «Коло добра». Із нами співпрацювали не тільки українські художники, а й польські та словацькі. Які прекрасні, усміхнені, цілеспрямовані люди, що так яскраво проживають своє життя!
У фіналі спільно написані із успішними митцями картини виставили на аукціон, до того ж не деінде, а в павільйоні біля Софії Київської.
Тож, музеї, чисельні музеї. Це й було спрямовано на наше довиховання. Заходимо, на вході – портрет Бандери. Повертаюся подумки до довоєнного минулого, згадую, як стала невільним свідком розмови двох бабусь на зупинці в рідному районі.
— Оцей «Бендера» там таке творив, дівчат за дві ноги до дерев прив’язував і відпускав, — якась алюзія на вбивство князя Ігоря, крадуть навіть легенди для наративів, — це просто жах!!!
— Та взагалі бандити, кошмар…
Маршрутка не їхала, а моє волосся ставало дибки. Невже людина могла таке робити?
Тож, повернувшись до реальності, дивлюся на світлину, обрамлену в червоно-чорне.
Потім задивляюсь в добрі очі екскурсоводів, які ставляться до нас як до рідних. Навіть у дитячій голівоньці постає логічне питання: «Невже таке можливо?» Ні! Треба подумати: за що його так обожнюють розумні люди?
До того ж, дійство це відбувалося на зимові свята: тут нам й вертепи, й ілюмінація вечірніх міст, й буковельський басейн просто неба.
До скону днів вважатиму це дарунком з небес. Проте, він виявився не єдиним.
Далі — вже за рік – подорож на малу батьківщину Івана Франка. Село Нагуєвичі. Арт-табір. Тут вже коло знайомств розширилося, додалися однолітки з усієї країни, ерудовані та класні. Мені найбільше в’ївся кадр, де ми в переповненому автобусі їдемо з гір, жара неймовірна, а ми на задньому сидінні співаємо «О.Torvald», підводячи голови до відчиненого люка.
А ще, там мені сказали, що я красиво співаю, а я завжди вагалася та сумнівалась. Принаймні мені надали можливість на самовираження в цій царині.
Каменяр – назавжди в серденьку, а можливість торкнутися в прямому значенні до його творчості – потужний поштовх на опанування майстерності слова.
Українську я вже тоді мала файну, бо роки три як їздила на конкурси з олімпіадами та посідала призові місця. Так, це була праця, але я отримувала насолоду, щиро. Ще більше до серця припадали компліменти на кшталт: «Оце ти з Луганської області українською так говориш?» Зараз мене це вже бісить, тому що треба бути невігласом, щоб не опанувати хоча б базові правила.
Так, я навчалась в україномовному класі, хоча паралельно був і російськомовний… Це настільки ненормально — подібна політика виховання призвела до того, що випускники не хочуть співати пісню на своєму випускному державною: «А можна на русском?» Такого не можна допускати, тому що загальний рівень адекватності вихованих руснявою в школі теж статистично нижчий.
На мене значно вплинула українська музикальна індустрія. Перші ластівки плейлиста нової мене – «The Hardkiss». Лише одного прослуховування було достатньо, щоб назавжди видалити дешеву попсу скудною мовою та почати відчувати щось возвеличене. Зараз плейлист розрісся, у ньому купа вітчизняних музикантів, усі вони – прекрасні та роблять життя романтичнішим.
Ще була подорож до Одеси. Теж у статусі дітей АТО. Це була остання крапля на розуміння того, що будь-який куточок нашої країни — мальовничий.
Також я почала писати вірші у надмірній кількості. Щовечора. Спочатку вони були двома мовами, потім перечитала, переосмислила, дійшла висновку, що російськомовні – пусте ніщо, якщо солов’їні – інтелектуальний доробок, то перші – інтелектуальне сміття, як зараз їх називаю. Душа лише в українській, я мушу віддавати шану країні, з якої я черпаю натхнення. І ні, я не проти оперування багатьма мовами, намагалась перекладати щось англійською, щоб друг з Америки зміг оцінити, та, по-перше, я розумію, що моє володіння нею ніколи не дорівняється до рівня місцевого жителя, а, по-друге, російська – мова, що точно не варта мистецтва. Ніколи.
Ще не можу без нашого кінематографу: картинка просто прекрасна, а події — свої до неможливості. Який би брак часу не був, а дивитись наше – святе.
Загалом шкільне життя пройшло україноцентрично: крім олімпіад були патріотичні вікторини, твори, малюнки, це був вир творчості та національного піднесення, ще й стимульований системою заохочення у вигляді призів. І вивчення історії ніхто не скасовував — якщо відкрити мої підписки на YouTube, можна подумати, що це аккаунт якоїсь історикині: левова частка — про наше минуле.
Та ж ні, вийшла журналістка.
Не одна я в родині щось переосмислювала. Так, у 2019-му тато доєднався до лав ЗСУ. Потрапив до морської піхоти, чим можна подвійно пишатися. Був у зоні ООС. Він тоді з таким захопленням по приїзду розповідав: «Ні, ну я все розумію, але наша армія дійсно, жодного, ЖОДНОГО разу не починала провокації, не стріляла перша, на відміну від тих сєпарів. У це важко повірити, але я бачив». З тих пір історії про звитяги наших захисників стали регулярними та ближчими до серця, а повага до них зросла до неосяжних масштабів.
Ось і мене потягнуло до Одещини, до моря: вступила на журфак в ОНУ ім. І.І. Мечникова. Цю любов до Батьківщини вже не зупинити.
Чернігівська область
Вдома, у своїй кімнаті. Тоді були каникулы. Спала мало – до другої читала «Звіяних вітром», завершила на сцені, де вони евакуюються крізь місто, що палає від ворожої зброї. Потім обговорювали роман з подругою в соцмережі.
О п’ятій мама зі слізьми на очах та криком: «Почалося, Дашенько, почалося!» — збудила та притулилася міцно, як ніколи, тривало це хвилини три: обіймались та плакали. Їй тато зателефонував о четвертій: ЗСУ все ж трошки раніше знали, тож попередив, що перспективи не найкращі. Саме про нього була моя перша думка. Далі, звичайно, як і усі — під вибухи слухали новини, звернення, відчуття були загострено-моторошні: кожен танк, кожен снаряд сприймалися як щось неминуче.
Десь о сьомій вже збирали тривожну валізу, не розуміючи, куди бігти та що шукати, мониторили запити на евакуацію. Так і маялись до обіду, спілкуючись з усіма. Також була онлайн-зустріч з університетом, у цю хвилину відчула єдність з альма-матер та колективом.
Потім я не витримала – пішла спати, в очах усе чорніло, а ноги були ватними від страху безвихідності. Прокинулася від новини – їдемо з хрещеним на його дачу в Харківській області. Орієнтовно на 2-3 дні (саме з огляду на це майже не взяли ані речей, ані продуктів). Так, станом на зараз більше вдома я не була. Це – логічна помилка, варто було одразу евакуюватися в більш безпечні регіони та, відповідно, більш помірковано збиратися. Але час не повернеш. Міркували, що місцина не та, навіть у Другу світову там було затишшя, але це не так, тому що нове зло підступніше.
Як герої роману, який я читала попередньої ночі, так само в темряві майже внікуди їхали ми.
Відповідь на питання, чи вірила я в це, очевидна після опису моєї розгубленості – ні. У цьому сумнівався навіть батько, тільки в останній вечір «до» якось дивно обмовився, що їх зібрали на якусь промову, побажали сил та майбутнього прийняття втрат. Я трошки здригнулася, проте трактувати це можна було по-різному. До речі, тієї ночі трасою понад будинком їхала наша техніка, що теж було дзвіночком.
Я йняла віру, що у нашому сторіччі будь-яка країна, навіть така варварсько-недолуга як росія, не здатна на такий масштабний злочин. Виходить, згідно з класиком сучасності, наша русофобія не була достатньою.
Потім у Харківський області теж «почалося», було вже досить страшно, ми зібралися зранку за 20 хвилин (б’ємо нові й нові рекорди зі швидкісних зборів, на перші відводилась година) та поїхали до Дніпра. Життя людей у стінах школи – найпечальніша картинка, яку мені доводилося бачити: холод, люди літнього віку, що навіть перевертатись самостійно не можуть, душ у роздягальні та гучні крики через акустику. Ці люди мали все, бо заробили на це працею, а зараз вимушені гуртуватися в таких умовах через божевільну русню.
Кінцева наша точка – Чернігівська область. Я мала підробіток у вигляді онлайн-репетиторства з української мови; останнім довоєнним часом щось не лагодилося, проте ось прямо в останні дні перед цим жахіттям з’явився хлопчик з 4 класу. Його мама, жінка з величезним серцем, покликала до себе та допомогла із тимчасовим прихистком. Країна найкращих людей: проявити стільки добра та тепла до людей, яких ледве бачили (зараз мені здається, що ми були близькими завжди).
Наразі я продовжую вести заняття з мови, читаю, доначу на ЗСУ, малюю, співаю, намагаюсь бути корисною у якості журналістки-волонтерки в допомозі благодійним ЗМІ.
Очікую на новий навчальний рік та повернення до Одеси. Безпечної Одеси. Розумію, що це точка невідворотності, безтурботне та навіть напів безтурботне життя – позаду. Тепер реальність: страх, тотальна раціональність, повна зміна інфополя та стерте минуле. Світлини, медальки, грамоти (особлива, яку я цінувала – за підписом Кравчука), малюнки, ранні літературні доробки – усе залишилося вдома. Якщо хоч щось уціліє – повірю в диво. Повсюди прапори, наліпки, татові військові речі та клятва морпіха. Що червона тряпка для тих монстрів-«асвабадітєлєй», набір преміум. Може їх зупинить їхній же снаряд у стіні, що не розірвався, а тільки зробив перестановку столу. Треба зрозуміти, що життя продовжується з нуля, та головне, що ПРОДОВЖУЄТЬСЯ.
О п’ятій мама зі слізьми на очах та криком: «Почалося, Дашенько, почалося!» — збудила та притулилася міцно, як ніколи, тривало це хвилини три: обіймались та плакали. Їй тато зателефонував о четвертій: ЗСУ все ж трошки раніше знали, тож попередив, що перспективи не найкращі. Саме про нього була моя перша думка. Далі, звичайно, як і усі — під вибухи слухали новини, звернення, відчуття були загострено-моторошні: кожен танк, кожен снаряд сприймалися як щось неминуче.
Десь о сьомій вже збирали тривожну валізу, не розуміючи, куди бігти та що шукати, мониторили запити на евакуацію. Так і маялись до обіду, спілкуючись з усіма. Також була онлайн-зустріч з університетом, у цю хвилину відчула єдність з альма-матер та колективом.
Потім я не витримала – пішла спати, в очах усе чорніло, а ноги були ватними від страху безвихідності. Прокинулася від новини – їдемо з хрещеним на його дачу в Харківській області. Орієнтовно на 2-3 дні (саме з огляду на це майже не взяли ані речей, ані продуктів). Так, станом на зараз більше вдома я не була. Це – логічна помилка, варто було одразу евакуюватися в більш безпечні регіони та, відповідно, більш помірковано збиратися. Але час не повернеш. Міркували, що місцина не та, навіть у Другу світову там було затишшя, але це не так, тому що нове зло підступніше.
Як герої роману, який я читала попередньої ночі, так само в темряві майже внікуди їхали ми.
Відповідь на питання, чи вірила я в це, очевидна після опису моєї розгубленості – ні. У цьому сумнівався навіть батько, тільки в останній вечір «до» якось дивно обмовився, що їх зібрали на якусь промову, побажали сил та майбутнього прийняття втрат. Я трошки здригнулася, проте трактувати це можна було по-різному. До речі, тієї ночі трасою понад будинком їхала наша техніка, що теж було дзвіночком.
Я йняла віру, що у нашому сторіччі будь-яка країна, навіть така варварсько-недолуга як росія, не здатна на такий масштабний злочин. Виходить, згідно з класиком сучасності, наша русофобія не була достатньою.
Потім у Харківський області теж «почалося», було вже досить страшно, ми зібралися зранку за 20 хвилин (б’ємо нові й нові рекорди зі швидкісних зборів, на перші відводилась година) та поїхали до Дніпра. Життя людей у стінах школи – найпечальніша картинка, яку мені доводилося бачити: холод, люди літнього віку, що навіть перевертатись самостійно не можуть, душ у роздягальні та гучні крики через акустику. Ці люди мали все, бо заробили на це працею, а зараз вимушені гуртуватися в таких умовах через божевільну русню.
Кінцева наша точка – Чернігівська область. Я мала підробіток у вигляді онлайн-репетиторства з української мови; останнім довоєнним часом щось не лагодилося, проте ось прямо в останні дні перед цим жахіттям з’явився хлопчик з 4 класу. Його мама, жінка з величезним серцем, покликала до себе та допомогла із тимчасовим прихистком. Країна найкращих людей: проявити стільки добра та тепла до людей, яких ледве бачили (зараз мені здається, що ми були близькими завжди).
Наразі я продовжую вести заняття з мови, читаю, доначу на ЗСУ, малюю, співаю, намагаюсь бути корисною у якості журналістки-волонтерки в допомозі благодійним ЗМІ.
Очікую на новий навчальний рік та повернення до Одеси. Безпечної Одеси. Розумію, що це точка невідворотності, безтурботне та навіть напів безтурботне життя – позаду. Тепер реальність: страх, тотальна раціональність, повна зміна інфополя та стерте минуле. Світлини, медальки, грамоти (особлива, яку я цінувала – за підписом Кравчука), малюнки, ранні літературні доробки – усе залишилося вдома. Якщо хоч щось уціліє – повірю в диво. Повсюди прапори, наліпки, татові військові речі та клятва морпіха. Що червона тряпка для тих монстрів-«асвабадітєлєй», набір преміум. Може їх зупинить їхній же снаряд у стіні, що не розірвався, а тільки зробив перестановку столу. Треба зрозуміти, що життя продовжується з нуля, та головне, що ПРОДОВЖУЄТЬСЯ.