Валерія Круподеря
Луганськ
Як ви зустріли війну у 2014 році? Що пам'ятаєте з того? Скільки вам було років?
Як для вас пройшли 2014-2015 роки? Розкажіть, будь ласка, цю історію в деталях.
Як для вас пройшли 2014-2015 роки? Розкажіть, будь ласка, цю історію в деталях.
Київ
2014 рік. Мені 11 років. У моїй школі №21 свято «8 березня», лунають українські пісні, а у повітрі відчувається, що на порозі стоїть те, що має відібрати можливість співати українською вже зовсім скоро. Цю тривогу не сплутаєш ні з чим, бо вона огортає твою свідомість дуже швидко. Чітко пам’ятаю, як з березня по травень, коли сепаратисти вже вільно розгулювали містом зі зброєю, у нашій школі на урочистих заходах часто співали пісню гурту Скрябін «Сам собі країна». За цю пісню трималися, як за сенс, який має зберегти наше право бути Україною, а в голові лунало тільки одне: «Ти сам собі країна! Зроби порядок в своїй голові!» Але порядку ні в голові, ні в місті видно не було, бо місто перетворювалося на жертву експерименту «руського міру», де люди втрачали зв’язок із реальністю та починали поглинати пропаганду, яка і зіграла злий жарт потім з усіма нами. Представники тодішньої місцевої влади, а точніше колаборанти підбурювали людей, збирали проплачені мітинги та розвішували російські ганчірки на адміністративних будівлях, одним словом кликали російське пекло на українську землю.
Квітень. Відбувається захоплення Управління СБУ, де сепаратисти і заволоділи великою кількістю зброї. Звідти почали записувати звернення з вимогою провести референдум для створення так званої «Луганської народної республіки». Жителі Луганська, які спостерігали за цими діями озброєних у масках людей, до кінця не розуміли до чого може призвести цей процес та наївно сподівалися, що життя під «народною» владою буде куди зрозуміліше та ясніше. Спостерігали за усім цим свавіллям і правоохоронні органи, які не реагували потрібним чином. Паралельно з усіма цими проросійськими настроями на мітинги за збереження єдності виходили луганчани, які були проти відокремлення за жодних умов. 19 квітня на мітинг за єдність України вийшли майже півтисячі українців, які вірили у збереження суверенітету до останнього, навіть коли почалися сильні зіткнення з проросійською групою людей. І за традицією російською пропаганди, як ви можете здогадатися – «активістів» з триколорами здебільшого привозили автобусами, адже на початку мітингів їхня кількість не була значно великою. Власне, фокус пропаганди був направлений здебільшого на те, що хотіли почути деякі луганчани: «Верховна Рада нас не чує», «Луганськ і Донецьк годують Україну, а самі потерпають від злиднів», «Нова київська влада – ворог, а росія – допоможе нам зміцнитися» і далі по списку. Російські технології змусили повірити людей у те, що без росії Донбас не зможе «процвітати».
Травень. Наступний етап у цій пропагандистській кампанії – підключення російських каналів. Пам’ятаю ці відчуття: ти прокидаєшся зранку, за звичкою хочеш увімкнути український «Новий канал», а замість нього бачиш «росію-24». У той ранок ми прокинулися в окупації, бо саме через інформацію росія і протягує свої клешні. Також, у травні проводять псевдореферендум. А далі починається, те що називається наслідками «руського міра».
Червень. 1 червня проросійські бойовики почали кількаденний штурм прикордонної застави у Луганську. Хоча перший напад на підрозділи прикордонної служби був здійснений ще 7 травня. Очевидці стверджували, що Луганський прикордонний загін лишався єдиною державною установою в Луганську, над якою на початку літа 2014 року ще майорів український прапор. Загалом цей місяць запам’ятався мені нескінченними повітряними тривогами, боями біля міста, серіями вибухів біля Луганської ОДА, блок-постами бойовиків біля дому, які також встановлювали «гради» біля житлових будинків. Саме цього місяця я вперше дізналася, що таке ховатися у підвалі, а до цього моменту бігти до нього, прикривши руками свою голову. Це був важкий місяць. Саме тоді я покинула дім. Довелося поїхати у Лисичанськ, а потім у Білолуцьк, адже біля Лисичанську теж кожну ніч велися обстріли. І тільки після Білолуцьку 18 липня я поїхала у Київ разом з мамою і маленькою валізою літнього одягу.
У Києві ми жили у знайомої, де крім нас ще мешкали в одній кімнаті декілька людей. Ми з мамою спали на одному матраці і перед сном питали себе, що робити далі в абсолютно чужому місті. У серпні ми знайшли волонтерів, які допомогли нам відшукати кімнату у передмісті Києва за хорошу ціну, також вони передали нам 4 тарілки та теплий одяг. До речі, ці тарілки досі у нас, адже я не можу описати наскільки я їм раділа тоді, у момент, коли ми не мали нічого «свого», крім невеликої валізи. Вже у вересні я пішла у нову школу, думаючи, що навчаюсь у ній максимум до жовтня, проте ні.
І тільки у 2015 році я поїхала в Луганськ на тиждень до дідуся і бабусі, у 2016 році знову, але вже крайній раз. Місто стало абсолютно чужим та далеким від мене. Люди звикли жити під вигаданим прапором там дуже швидко. Головний сенс цього міста став — виживання, але ніяк не процвітання.
Квітень. Відбувається захоплення Управління СБУ, де сепаратисти і заволоділи великою кількістю зброї. Звідти почали записувати звернення з вимогою провести референдум для створення так званої «Луганської народної республіки». Жителі Луганська, які спостерігали за цими діями озброєних у масках людей, до кінця не розуміли до чого може призвести цей процес та наївно сподівалися, що життя під «народною» владою буде куди зрозуміліше та ясніше. Спостерігали за усім цим свавіллям і правоохоронні органи, які не реагували потрібним чином. Паралельно з усіма цими проросійськими настроями на мітинги за збереження єдності виходили луганчани, які були проти відокремлення за жодних умов. 19 квітня на мітинг за єдність України вийшли майже півтисячі українців, які вірили у збереження суверенітету до останнього, навіть коли почалися сильні зіткнення з проросійською групою людей. І за традицією російською пропаганди, як ви можете здогадатися – «активістів» з триколорами здебільшого привозили автобусами, адже на початку мітингів їхня кількість не була значно великою. Власне, фокус пропаганди був направлений здебільшого на те, що хотіли почути деякі луганчани: «Верховна Рада нас не чує», «Луганськ і Донецьк годують Україну, а самі потерпають від злиднів», «Нова київська влада – ворог, а росія – допоможе нам зміцнитися» і далі по списку. Російські технології змусили повірити людей у те, що без росії Донбас не зможе «процвітати».
Травень. Наступний етап у цій пропагандистській кампанії – підключення російських каналів. Пам’ятаю ці відчуття: ти прокидаєшся зранку, за звичкою хочеш увімкнути український «Новий канал», а замість нього бачиш «росію-24». У той ранок ми прокинулися в окупації, бо саме через інформацію росія і протягує свої клешні. Також, у травні проводять псевдореферендум. А далі починається, те що називається наслідками «руського міра».
Червень. 1 червня проросійські бойовики почали кількаденний штурм прикордонної застави у Луганську. Хоча перший напад на підрозділи прикордонної служби був здійснений ще 7 травня. Очевидці стверджували, що Луганський прикордонний загін лишався єдиною державною установою в Луганську, над якою на початку літа 2014 року ще майорів український прапор. Загалом цей місяць запам’ятався мені нескінченними повітряними тривогами, боями біля міста, серіями вибухів біля Луганської ОДА, блок-постами бойовиків біля дому, які також встановлювали «гради» біля житлових будинків. Саме цього місяця я вперше дізналася, що таке ховатися у підвалі, а до цього моменту бігти до нього, прикривши руками свою голову. Це був важкий місяць. Саме тоді я покинула дім. Довелося поїхати у Лисичанськ, а потім у Білолуцьк, адже біля Лисичанську теж кожну ніч велися обстріли. І тільки після Білолуцьку 18 липня я поїхала у Київ разом з мамою і маленькою валізою літнього одягу.
У Києві ми жили у знайомої, де крім нас ще мешкали в одній кімнаті декілька людей. Ми з мамою спали на одному матраці і перед сном питали себе, що робити далі в абсолютно чужому місті. У серпні ми знайшли волонтерів, які допомогли нам відшукати кімнату у передмісті Києва за хорошу ціну, також вони передали нам 4 тарілки та теплий одяг. До речі, ці тарілки досі у нас, адже я не можу описати наскільки я їм раділа тоді, у момент, коли ми не мали нічого «свого», крім невеликої валізи. Вже у вересні я пішла у нову школу, думаючи, що навчаюсь у ній максимум до жовтня, проте ні.
І тільки у 2015 році я поїхала в Луганськ на тиждень до дідуся і бабусі, у 2016 році знову, але вже крайній раз. Місто стало абсолютно чужим та далеким від мене. Люди звикли жити під вигаданим прапором там дуже швидко. Головний сенс цього міста став — виживання, але ніяк не процвітання.
"Де ви були ці 8 років?". Як для вас пройшов цей час, чи щось змінилось з подій у 2014 році у вашому житті? Що на вас більш за все вплинуло за цей час? Будь ласка, напишіть в деталях.
За цей час я встигла закінчити школу і вже у цьому році перейти на 3 курс, встигла пройти практику в одному з українських медіа, у 16 років працювала у моделінгу, подорожувала Європою, ходила у походи в Карпатах, часто їздила у Львів, будувала зв'язки у Києві, вчила історію нашої України, ходила на мітинги, закликала людей переставати бути аполітичними та пам'ятати про окуповані території на Сході країни. На початку зими я встигла перейти на українську мову, чим викликала здивування у своїх родичів з Луганська.
Я навчаюсь в Інституті журналістики у Київському університеті імені Бориса Грінченка, пишу для українського онлайн-медіа, яке ми створили з друзями. Поширення важливих для України тем — мій пріоритет був, є і буде. На жаль, через розбіжність поглядів та мову ворожнечі у бік України я не спілкуюсь із рідними, які проживають в окупованому Луганську. 24 лютого вони раділи, що росія вирішила піти війною на всю Україну, не зважаючи на те, що я живу у Києві 8 років і завжди розповідала про розвиток України та успішне майбутнє, у якому буде і Луганськ. Їхня свідомість затьмарена російською пропагандою, тому вони не здатні сприймати мої аргументи.
Я навчаюсь в Інституті журналістики у Київському університеті імені Бориса Грінченка, пишу для українського онлайн-медіа, яке ми створили з друзями. Поширення важливих для України тем — мій пріоритет був, є і буде. На жаль, через розбіжність поглядів та мову ворожнечі у бік України я не спілкуюсь із рідними, які проживають в окупованому Луганську. 24 лютого вони раділи, що росія вирішила піти війною на всю Україну, не зважаючи на те, що я живу у Києві 8 років і завжди розповідала про розвиток України та успішне майбутнє, у якому буде і Луганськ. Їхня свідомість затьмарена російською пропагандою, тому вони не здатні сприймати мої аргументи.
Як ви зустріли 24 лютого 2022 року? Чи вірили в те, що повномасштабний наступ почнеться? Де ви зараз? Чим займаєтесь? Що думаєте про своє майбутнє зараз?
На початку лютого 2022 року я активно ходила на мітинги та бачила настрій українців, тому була впевнена, що не існує наразі того фундаменту, як у 2014 році, який би з легкістю дозволив путіну почати нову ескалацію. Я розглядала схожий сценарій із тим, що бачила у 2014 році, коли колаборанти у владі активно підбурювали населення та сприяли гібридній війні з боку росії. Проте, уявити, що без такого «симбіозу» повномасштабне вторгнення все ж таки можливе — точно не могла. Мені здавалося, що вже знаючи деякі аспекти війни, мені не буде лячно і я готова, якщо війна наздожене у Києві. Проте, до цього неможливо бути готовою. Протягом лютого я активно спостерігала за подіями, які стрімко розгорталися: обстріли Станиці Луганської ( на той момент підконтрольна Україні територія), визнання так званих «ЛДНР» путіним, попередження західних розвідок про «вторгнення на цьому тижні», закриття посольств та скасування рейсів — це все змушувало прийняти той факт, що війна вже дуже скоро піде далі.
24 лютого я прокинулася о 05:00 від найстрашніших звуків, які ніколи не думала почути через 8 років знову — це були вибухи. Спочатку, здалося, що це сон, до того ж у медіа ще нічого не публікували, але місцеві Телеграм-канали вже почали публікувати перші відео обстрілів у Харкові, Маріуполі та вже потім писати про Київ. Потім знову вибух за вікном і розуміння, що ніякий це не сон. Вдома усі ще спали, тому відповідальність сказати те саме «почалося» випала на мене. Цей день став пеклом, адже більше за бомбардування міст я завжди боялася окупації, адже бачила наслідки такого життя. Новини про те, що російська армія перетнула українські кордони змушувала моє серце завмирати, бо для мене зазіхання на державність моє країни та вбивство українців — це найбільший біль, який я важко переживала після 2014 року, а тут повторення цієї травми ще у більших масштабах. Ввечері я морально була більш зібрана і ми готували з мамою ковдри для проведення ночі у сховищі. Вітчим вже ввечері 24 лютого відправився у складі полку «Азов» захищати Київщину. На наступний ранок я поїхала у село у 120 км від міста, де працювала на інформаційному фронті: блокування російських фейків, комунікація з іноземцями, поширення інформації, відкриття онлайн-медіа і, звісно, надсилання донатів на ЗСУ. Усі ці дії я проводжу і на сьогоднішній день, на 5 місяць війни, закликаючи інших не забувати, що війна триває.
24 лютого я прокинулася о 05:00 від найстрашніших звуків, які ніколи не думала почути через 8 років знову — це були вибухи. Спочатку, здалося, що це сон, до того ж у медіа ще нічого не публікували, але місцеві Телеграм-канали вже почали публікувати перші відео обстрілів у Харкові, Маріуполі та вже потім писати про Київ. Потім знову вибух за вікном і розуміння, що ніякий це не сон. Вдома усі ще спали, тому відповідальність сказати те саме «почалося» випала на мене. Цей день став пеклом, адже більше за бомбардування міст я завжди боялася окупації, адже бачила наслідки такого життя. Новини про те, що російська армія перетнула українські кордони змушувала моє серце завмирати, бо для мене зазіхання на державність моє країни та вбивство українців — це найбільший біль, який я важко переживала після 2014 року, а тут повторення цієї травми ще у більших масштабах. Ввечері я морально була більш зібрана і ми готували з мамою ковдри для проведення ночі у сховищі. Вітчим вже ввечері 24 лютого відправився у складі полку «Азов» захищати Київщину. На наступний ранок я поїхала у село у 120 км від міста, де працювала на інформаційному фронті: блокування російських фейків, комунікація з іноземцями, поширення інформації, відкриття онлайн-медіа і, звісно, надсилання донатів на ЗСУ. Усі ці дії я проводжу і на сьогоднішній день, на 5 місяць війни, закликаючи інших не забувати, що війна триває.
Валерія Круподеря
Луганськ
2014 рік. Мені 11 років. У моїй школі №21 свято «8 березня», лунають українські пісні, а у повітрі відчувається, що на порозі стоїть те, що має відібрати можливість співати українською вже зовсім скоро. Цю тривогу не сплутаєш ні з чим, бо вона огортає твою свідомість дуже швидко. Чітко пам’ятаю, як з березня по травень, коли сепаратисти вже вільно розгулювали містом зі зброєю, у нашій школі на урочистих заходах часто співали пісню гурту Скрябін «Сам собі країна». За цю пісню трималися, як за сенс, який має зберегти наше право бути Україною, а в голові лунало тільки одне: «Ти сам собі країна! Зроби порядок в своїй голові!» Але порядку ні в голові, ні в місті видно не було, бо місто перетворювалося на жертву експерименту «руського міру», де люди втрачали зв’язок із реальністю та починали поглинати пропаганду, яка і зіграла злий жарт потім з усіма нами. Представники тодішньої місцевої влади, а точніше колаборанти підбурювали людей, збирали проплачені мітинги та розвішували російські ганчірки на адміністративних будівлях, одним словом кликали російське пекло на українську землю.
Квітень. Відбувається захоплення Управління СБУ, де сепаратисти і заволоділи великою кількістю зброї. Звідти почали записувати звернення з вимогою провести референдум для створення так званої «Луганської народної республіки». Жителі Луганська, які спостерігали за цими діями озброєних у масках людей, до кінця не розуміли до чого може призвести цей процес та наївно сподівалися, що життя під «народною» владою буде куди зрозуміліше та ясніше. Спостерігали за усім цим свавіллям і правоохоронні органи, які не реагували потрібним чином. Паралельно з усіма цими проросійськими настроями на мітинги за збереження єдності виходили луганчани, які були проти відокремлення за жодних умов. 19 квітня на мітинг за єдність України вийшли майже півтисячі українців, які вірили у збереження суверенітету до останнього, навіть коли почалися сильні зіткнення з проросійською групою людей. І за традицією російською пропаганди, як ви можете здогадатися – «активістів» з триколорами здебільшого привозили автобусами, адже на початку мітингів їхня кількість не була значно великою. Власне, фокус пропаганди був направлений здебільшого на те, що хотіли почути деякі луганчани: «Верховна Рада нас не чує», «Луганськ і Донецьк годують Україну, а самі потерпають від злиднів», «Нова київська влада – ворог, а росія – допоможе нам зміцнитися» і далі по списку. Російські технології змусили повірити людей у те, що без росії Донбас не зможе «процвітати».
Травень. Наступний етап у цій пропагандистській кампанії – підключення російських каналів. Пам’ятаю ці відчуття: ти прокидаєшся зранку, за звичкою хочеш увімкнути український «Новий канал», а замість нього бачиш «росію-24». У той ранок ми прокинулися в окупації, бо саме через інформацію росія і протягує свої клешні. Також, у травні проводять псевдореферендум. А далі починається, те що називається наслідками «руського міра».
Червень. 1 червня проросійські бойовики почали кількаденний штурм прикордонної застави у Луганську. Хоча перший напад на підрозділи прикордонної служби був здійснений ще 7 травня. Очевидці стверджували, що Луганський прикордонний загін лишався єдиною державною установою в Луганську, над якою на початку літа 2014 року ще майорів український прапор. Загалом цей місяць запам’ятався мені нескінченними повітряними тривогами, боями біля міста, серіями вибухів біля Луганської ОДА, блок-постами бойовиків біля дому, які також встановлювали «гради» біля житлових будинків. Саме цього місяця я вперше дізналася, що таке ховатися у підвалі, а до цього моменту бігти до нього, прикривши руками свою голову. Це був важкий місяць. Саме тоді я покинула дім. Довелося поїхати у Лисичанськ, а потім у Білолуцьк, адже біля Лисичанську теж кожну ніч велися обстріли. І тільки після Білолуцьку 18 липня я поїхала у Київ разом з мамою і маленькою валізою літнього одягу.
У Києві ми жили у знайомої, де крім нас ще мешкали в одній кімнаті декілька людей. Ми з мамою спали на одному матраці і перед сном питали себе, що робити далі в абсолютно чужому місті. У серпні ми знайшли волонтерів, які допомогли нам відшукати кімнату у передмісті Києва за хорошу ціну, також вони передали нам 4 тарілки та теплий одяг. До речі, ці тарілки досі у нас, адже я не можу описати наскільки я їм раділа тоді, у момент, коли ми не мали нічого «свого», крім невеликої валізи. Вже у вересні я пішла у нову школу, думаючи, що навчаюсь у ній максимум до жовтня, проте ні.
І тільки у 2015 році я поїхала в Луганськ на тиждень до дідуся і бабусі, у 2016 році знову, але вже крайній раз. Місто стало абсолютно чужим та далеким від мене. Люди звикли жити під вигаданим прапором там дуже швидко. Головний сенс цього міста став — виживання, але ніяк не процвітання.
Квітень. Відбувається захоплення Управління СБУ, де сепаратисти і заволоділи великою кількістю зброї. Звідти почали записувати звернення з вимогою провести референдум для створення так званої «Луганської народної республіки». Жителі Луганська, які спостерігали за цими діями озброєних у масках людей, до кінця не розуміли до чого може призвести цей процес та наївно сподівалися, що життя під «народною» владою буде куди зрозуміліше та ясніше. Спостерігали за усім цим свавіллям і правоохоронні органи, які не реагували потрібним чином. Паралельно з усіма цими проросійськими настроями на мітинги за збереження єдності виходили луганчани, які були проти відокремлення за жодних умов. 19 квітня на мітинг за єдність України вийшли майже півтисячі українців, які вірили у збереження суверенітету до останнього, навіть коли почалися сильні зіткнення з проросійською групою людей. І за традицією російською пропаганди, як ви можете здогадатися – «активістів» з триколорами здебільшого привозили автобусами, адже на початку мітингів їхня кількість не була значно великою. Власне, фокус пропаганди був направлений здебільшого на те, що хотіли почути деякі луганчани: «Верховна Рада нас не чує», «Луганськ і Донецьк годують Україну, а самі потерпають від злиднів», «Нова київська влада – ворог, а росія – допоможе нам зміцнитися» і далі по списку. Російські технології змусили повірити людей у те, що без росії Донбас не зможе «процвітати».
Травень. Наступний етап у цій пропагандистській кампанії – підключення російських каналів. Пам’ятаю ці відчуття: ти прокидаєшся зранку, за звичкою хочеш увімкнути український «Новий канал», а замість нього бачиш «росію-24». У той ранок ми прокинулися в окупації, бо саме через інформацію росія і протягує свої клешні. Також, у травні проводять псевдореферендум. А далі починається, те що називається наслідками «руського міра».
Червень. 1 червня проросійські бойовики почали кількаденний штурм прикордонної застави у Луганську. Хоча перший напад на підрозділи прикордонної служби був здійснений ще 7 травня. Очевидці стверджували, що Луганський прикордонний загін лишався єдиною державною установою в Луганську, над якою на початку літа 2014 року ще майорів український прапор. Загалом цей місяць запам’ятався мені нескінченними повітряними тривогами, боями біля міста, серіями вибухів біля Луганської ОДА, блок-постами бойовиків біля дому, які також встановлювали «гради» біля житлових будинків. Саме цього місяця я вперше дізналася, що таке ховатися у підвалі, а до цього моменту бігти до нього, прикривши руками свою голову. Це був важкий місяць. Саме тоді я покинула дім. Довелося поїхати у Лисичанськ, а потім у Білолуцьк, адже біля Лисичанську теж кожну ніч велися обстріли. І тільки після Білолуцьку 18 липня я поїхала у Київ разом з мамою і маленькою валізою літнього одягу.
У Києві ми жили у знайомої, де крім нас ще мешкали в одній кімнаті декілька людей. Ми з мамою спали на одному матраці і перед сном питали себе, що робити далі в абсолютно чужому місті. У серпні ми знайшли волонтерів, які допомогли нам відшукати кімнату у передмісті Києва за хорошу ціну, також вони передали нам 4 тарілки та теплий одяг. До речі, ці тарілки досі у нас, адже я не можу описати наскільки я їм раділа тоді, у момент, коли ми не мали нічого «свого», крім невеликої валізи. Вже у вересні я пішла у нову школу, думаючи, що навчаюсь у ній максимум до жовтня, проте ні.
І тільки у 2015 році я поїхала в Луганськ на тиждень до дідуся і бабусі, у 2016 році знову, але вже крайній раз. Місто стало абсолютно чужим та далеким від мене. Люди звикли жити під вигаданим прапором там дуже швидко. Головний сенс цього міста став — виживання, але ніяк не процвітання.
За цей час я встигла закінчити школу і вже у цьому році перейти на 3 курс, встигла пройти практику в одному з українських медіа, у 16 років працювала у моделінгу, подорожувала Європою, ходила у походи в Карпатах, часто їздила у Львів, будувала зв'язки у Києві, вчила історію нашої України, ходила на мітинги, закликала людей переставати бути аполітичними та пам'ятати про окуповані території на Сході країни. На початку зими я встигла перейти на українську мову, чим викликала здивування у своїх родичів з Луганська.
Я навчаюсь в Інституті журналістики у Київському університеті імені Бориса Грінченка, пишу для українського онлайн-медіа, яке ми створили з друзями. Поширення важливих для України тем — мій пріоритет був, є і буде. На жаль, через розбіжність поглядів та мову ворожнечі у бік України я не спілкуюсь із рідними, які проживають в окупованому Луганську. 24 лютого вони раділи, що росія вирішила піти війною на всю Україну, не зважаючи на те, що я живу у Києві 8 років і завжди розповідала про розвиток України та успішне майбутнє, у якому буде і Луганськ. Їхня свідомість затьмарена російською пропагандою, тому вони не здатні сприймати мої аргументи.
Я навчаюсь в Інституті журналістики у Київському університеті імені Бориса Грінченка, пишу для українського онлайн-медіа, яке ми створили з друзями. Поширення важливих для України тем — мій пріоритет був, є і буде. На жаль, через розбіжність поглядів та мову ворожнечі у бік України я не спілкуюсь із рідними, які проживають в окупованому Луганську. 24 лютого вони раділи, що росія вирішила піти війною на всю Україну, не зважаючи на те, що я живу у Києві 8 років і завжди розповідала про розвиток України та успішне майбутнє, у якому буде і Луганськ. Їхня свідомість затьмарена російською пропагандою, тому вони не здатні сприймати мої аргументи.
Київ
Вдома, у своїй кімнаті. Тоді були каникулы. Спала мало – до другої читала «Звіяних вітром», завершила на сцені, де вони евакуюються крізь місто, що палає від ворожої зброї. Потім обговорювали роман з подругою в соцмережі.
О п’ятій мама зі слізьми на очах та криком: «Почалося, Дашенько, почалося!» — збудила та притулилася міцно, як ніколи, тривало це хвилини три: обіймались та плакали. Їй тато зателефонував о четвертій: ЗСУ все ж трошки раніше знали, тож попередив, що перспективи не найкращі. Саме про нього була моя перша думка. Далі, звичайно, як і усі — під вибухи слухали новини, звернення, відчуття були загострено-моторошні: кожен танк, кожен снаряд сприймалися як щось неминуче.
Десь о сьомій вже збирали тривожну валізу, не розуміючи, куди бігти та що шукати, мониторили запити на евакуацію. Так і маялись до обіду, спілкуючись з усіма. Також була онлайн-зустріч з університетом, у цю хвилину відчула єдність з альма-матер та колективом.
Потім я не витримала – пішла спати, в очах усе чорніло, а ноги були ватними від страху безвихідності. Прокинулася від новини – їдемо з хрещеним на його дачу в Харківській області. Орієнтовно на 2-3 дні (саме з огляду на це майже не взяли ані речей, ані продуктів). Так, станом на зараз більше вдома я не була. Це – логічна помилка, варто було одразу евакуюватися в більш безпечні регіони та, відповідно, більш помірковано збиратися. Але час не повернеш. Міркували, що місцина не та, навіть у Другу світову там було затишшя, але це не так, тому що нове зло підступніше.
Як герої роману, який я читала попередньої ночі, так само в темряві майже внікуди їхали ми.
Відповідь на питання, чи вірила я в це, очевидна після опису моєї розгубленості – ні. У цьому сумнівався навіть батько, тільки в останній вечір «до» якось дивно обмовився, що їх зібрали на якусь промову, побажали сил та майбутнього прийняття втрат. Я трошки здригнулася, проте трактувати це можна було по-різному. До речі, тієї ночі трасою понад будинком їхала наша техніка, що теж було дзвіночком.
Я йняла віру, що у нашому сторіччі будь-яка країна, навіть така варварсько-недолуга як росія, не здатна на такий масштабний злочин. Виходить, згідно з класиком сучасності, наша русофобія не була достатньою.
Потім у Харківський області теж «почалося», було вже досить страшно, ми зібралися зранку за 20 хвилин (б’ємо нові й нові рекорди зі швидкісних зборів, на перші відводилась година) та поїхали до Дніпра. Життя людей у стінах школи – найпечальніша картинка, яку мені доводилося бачити: холод, люди літнього віку, що навіть перевертатись самостійно не можуть, душ у роздягальні та гучні крики через акустику. Ці люди мали все, бо заробили на це працею, а зараз вимушені гуртуватися в таких умовах через божевільну русню.
Кінцева наша точка – Чернігівська область. Я мала підробіток у вигляді онлайн-репетиторства з української мови; останнім довоєнним часом щось не лагодилося, проте ось прямо в останні дні перед цим жахіттям з’явився хлопчик з 4 класу. Його мама, жінка з величезним серцем, покликала до себе та допомогла із тимчасовим прихистком. Країна найкращих людей: проявити стільки добра та тепла до людей, яких ледве бачили (зараз мені здається, що ми були близькими завжди).
Наразі я продовжую вести заняття з мови, читаю, доначу на ЗСУ, малюю, співаю, намагаюсь бути корисною у якості журналістки-волонтерки в допомозі благодійним ЗМІ.
Очікую на новий навчальний рік та повернення до Одеси. Безпечної Одеси. Розумію, що це точка невідворотності, безтурботне та навіть напів безтурботне життя – позаду. Тепер реальність: страх, тотальна раціональність, повна зміна інфополя та стерте минуле. Світлини, медальки, грамоти (особлива, яку я цінувала – за підписом Кравчука), малюнки, ранні літературні доробки – усе залишилося вдома. Якщо хоч щось уціліє – повірю в диво. Повсюди прапори, наліпки, татові військові речі та клятва морпіха. Що червона тряпка для тих монстрів-«асвабадітєлєй», набір преміум. Може їх зупинить їхній же снаряд у стіні, що не розірвався, а тільки зробив перестановку столу. Треба зрозуміти, що життя продовжується з нуля, та головне, що ПРОДОВЖУЄТЬСЯ.
О п’ятій мама зі слізьми на очах та криком: «Почалося, Дашенько, почалося!» — збудила та притулилася міцно, як ніколи, тривало це хвилини три: обіймались та плакали. Їй тато зателефонував о четвертій: ЗСУ все ж трошки раніше знали, тож попередив, що перспективи не найкращі. Саме про нього була моя перша думка. Далі, звичайно, як і усі — під вибухи слухали новини, звернення, відчуття були загострено-моторошні: кожен танк, кожен снаряд сприймалися як щось неминуче.
Десь о сьомій вже збирали тривожну валізу, не розуміючи, куди бігти та що шукати, мониторили запити на евакуацію. Так і маялись до обіду, спілкуючись з усіма. Також була онлайн-зустріч з університетом, у цю хвилину відчула єдність з альма-матер та колективом.
Потім я не витримала – пішла спати, в очах усе чорніло, а ноги були ватними від страху безвихідності. Прокинулася від новини – їдемо з хрещеним на його дачу в Харківській області. Орієнтовно на 2-3 дні (саме з огляду на це майже не взяли ані речей, ані продуктів). Так, станом на зараз більше вдома я не була. Це – логічна помилка, варто було одразу евакуюватися в більш безпечні регіони та, відповідно, більш помірковано збиратися. Але час не повернеш. Міркували, що місцина не та, навіть у Другу світову там було затишшя, але це не так, тому що нове зло підступніше.
Як герої роману, який я читала попередньої ночі, так само в темряві майже внікуди їхали ми.
Відповідь на питання, чи вірила я в це, очевидна після опису моєї розгубленості – ні. У цьому сумнівався навіть батько, тільки в останній вечір «до» якось дивно обмовився, що їх зібрали на якусь промову, побажали сил та майбутнього прийняття втрат. Я трошки здригнулася, проте трактувати це можна було по-різному. До речі, тієї ночі трасою понад будинком їхала наша техніка, що теж було дзвіночком.
Я йняла віру, що у нашому сторіччі будь-яка країна, навіть така варварсько-недолуга як росія, не здатна на такий масштабний злочин. Виходить, згідно з класиком сучасності, наша русофобія не була достатньою.
Потім у Харківський області теж «почалося», було вже досить страшно, ми зібралися зранку за 20 хвилин (б’ємо нові й нові рекорди зі швидкісних зборів, на перші відводилась година) та поїхали до Дніпра. Життя людей у стінах школи – найпечальніша картинка, яку мені доводилося бачити: холод, люди літнього віку, що навіть перевертатись самостійно не можуть, душ у роздягальні та гучні крики через акустику. Ці люди мали все, бо заробили на це працею, а зараз вимушені гуртуватися в таких умовах через божевільну русню.
Кінцева наша точка – Чернігівська область. Я мала підробіток у вигляді онлайн-репетиторства з української мови; останнім довоєнним часом щось не лагодилося, проте ось прямо в останні дні перед цим жахіттям з’явився хлопчик з 4 класу. Його мама, жінка з величезним серцем, покликала до себе та допомогла із тимчасовим прихистком. Країна найкращих людей: проявити стільки добра та тепла до людей, яких ледве бачили (зараз мені здається, що ми були близькими завжди).
Наразі я продовжую вести заняття з мови, читаю, доначу на ЗСУ, малюю, співаю, намагаюсь бути корисною у якості журналістки-волонтерки в допомозі благодійним ЗМІ.
Очікую на новий навчальний рік та повернення до Одеси. Безпечної Одеси. Розумію, що це точка невідворотності, безтурботне та навіть напів безтурботне життя – позаду. Тепер реальність: страх, тотальна раціональність, повна зміна інфополя та стерте минуле. Світлини, медальки, грамоти (особлива, яку я цінувала – за підписом Кравчука), малюнки, ранні літературні доробки – усе залишилося вдома. Якщо хоч щось уціліє – повірю в диво. Повсюди прапори, наліпки, татові військові речі та клятва морпіха. Що червона тряпка для тих монстрів-«асвабадітєлєй», набір преміум. Може їх зупинить їхній же снаряд у стіні, що не розірвався, а тільки зробив перестановку столу. Треба зрозуміти, що життя продовжується з нуля, та головне, що ПРОДОВЖУЄТЬСЯ.