Вінниця
Як ви зустріли війну у 2014 році? Що пам'ятаєте з того? Скільки вам було років?
Як для вас пройшли 2014-2015 роки? Розкажіть, будь ласка, цю історію в деталях.
Лисичанськ. Луганська область
Віталій Попович

Невиразно пам'ятаю довоєнне життя — всі спогади до 2014 року перетворилися на кисіль, розбавлений побутовими проблемами на кшталт «академа» в музичній школі або зламаним DVD-програвачем. Пам'ятаю лише, що не було пострілів та вибухів. На момент тих подій мені було 15 років. Батьки часто обговорювали політику, по телевізору рідко бувало щось хороше, але тоді було важко зрозуміти, що відбувається. Спершу було нерозуміння, а потім страх. Знаєте, дитина в п'ятнадцять років навряд чи нормально сприймає винищувач, що летить над головою і вистрілює з себе тепловими пастками, щоб по ньому не потрапили. Це ж не атракціон. Як зараз пам'ятаю цей момент: не надто страшно, але ще раз таке бачити не хочеться. Коли війна підібралася зовсім близько, близько настільки, що від вибухів неможливо було спати — не лише через шум, а й через вібрацію стін та меблів, коли потрібно було бігати до підвалу 10 разів на день – було прийнято рішення поїхати з міста. 25 червня я із сім'єю покинув місто. Ми їхали до родичів, перечекати це все. Наступного дня тим же рейсом їхала наша сусідка. Її автобус потрапив під обстріл і згорів. Вона вижила.

"Де ви були ці 8 років?". Як для вас пройшов цей час, чи щось змінилось з подій у 2014 році у вашому житті? Що на вас більш за все вплинуло за цей час? Будь ласка, напишіть в деталях.
Як ви зустріли 24 лютого 2022 року? Чи вірили в те, що повномасштабний наступ почнеться? Де ви зараз? Чим займаєтесь? Що думаєте про своє майбутнє зараз?


Ненавиджу фразу: «Де ви були ці вісім років?» — її використовують люди, які абсолютно не володіють ситуацією; використовують тому, що іншого сказати нічого. Після повернення додому було трохи ніяково бачити розруху. Її було небагато, бо місто переходило під різні сторони без сильного спротиву, це правда. Лисичанську пощастило тоді: міста не отримували такої шкоди, тому що сепаратисти не мали достатньо озброєння. Вони й протрималися лише півтора місяці, потім їх прогнали. Потім життя продовжилося. Те, що всі ці події відбувалися влітку, дозволило закінчити та розпочати навчальні роки за планом. Все повернулося на свої місця і здавалося, що найгірше позаду. Змінилося багато з 2014 року. За ці вісім років я здобув вищу освіту, спробував себе у різних напрямках діяльності – журналістика, культура, інженерія. Багато всього сталося, навіть незручно, що частина життя втрачена. Багато місць, в яких відбувалися важливі моменти життя, — зруйновані або пошкоджені. Наприклад, Будинок Техніки, де я виступав у хорі та ходив на гуртки – знищений. Кабінет у музичній школі, де я 8 років навчався грі на фортепіано – теж знищено. Те місце, деталі якого я знав напам'ять, де виконував сотні музичних творів — його немає. Університет у Сєвєродонецьку теж зруйнований, мій улюблений лабораторний корпус, у якому ми сиділи на лекціях з теорії автоматичного управління – було обстріляно. Я пережив би ці моменти ще раз.
24 лютого о п'ятій ранку мене розбудив друг Олександр. Сказав: «Почалося». На той момент я знаходився далеко від кордонів – у Тернополі, разом зі своєю молодшою сестрою Владиславою. Зайнятість в електроенергетиці та інженерії дозволила мені поїхати заздалегідь. Моє керівництво хотіло перестрахуватися і запропонувало виїхати на якийсь час. Спочатку я хотів поїхати один, але мама попросила взяти з собою сестру про всяк випадок. Я б ненавидів себе до кінця життя, якби не взяв її. У повномасштабний наступ я вірив із самого початку. Приблизно в листопаді мені наснився сон: багато білих парашютів – десант супротивника над Сєвєродонецьком. Цей сон повторився на початку лютого. Обидва рази я був у страшному моральному стані після сну. Після здачі диплома — 16 грудня — я всім своїм друзям та близьким сказав: «Треба їхати». Запропонував варіант, при якому всі виїхали б і жили разом, перечекали все це. Ніхто не погодився, деякі казали, що я параною. Коли попросив у батьків валізу, щоби речі зібрати, почув у свій бік, що я заганяюся. Зараз я у Вінниці, живу з дівчиною та сестрою. До цього нам дала притулок родина колеги у місті Борщів. Так, назва міста збігається з назвою нашої національної страви. Наші батьки залишилися на окупованій території і не збираються виїжджати, а ми щодня працюємо та сподіваємося на повернення до рідного міста. Ми щиро віримо, що це скоро станеться.

Віталій Попович
Невиразно пам'ятаю довоєнне життя — всі спогади до 2014 року перетворилися на кисіль, розбавлений побутовими проблемами на кшталт «академа» в музичній школі або зламаним DVD-програвачем. Пам'ятаю лише, що не було пострілів та вибухів. На момент тих подій мені було 15 років. Батьки часто обговорювали політику, по телевізору рідко бувало щось хороше, але тоді було важко зрозуміти, що відбувається. Спершу було нерозуміння, а потім страх. Знаєте, дитина в п'ятнадцять років навряд чи нормально сприймає винищувач, що летить над головою і вистрілює з себе тепловими пастками, щоб по ньому не потрапили. Це ж не атракціон. Як зараз пам'ятаю цей момент: не надто страшно, але ще раз таке бачити не хочеться. Коли війна підібралася зовсім близько, близько настільки, що від вибухів неможливо було спати — не лише через шум, а й через вібрацію стін та меблів, коли потрібно було бігати до підвалу 10 разів на день – було прийнято рішення поїхати з міста. 25 червня я із сім'єю покинув місто. Ми їхали до родичів, перечекати це все. Наступного дня тим же рейсом їхала наша сусідка. Її автобус потрапив під обстріл і згорів. Вона вижила.

Ненавиджу фразу: «Де ви були ці вісім років?» — її використовують люди, які абсолютно не володіють ситуацією; використовують тому, що іншого сказати нічого. Після повернення додому було трохи ніяково бачити розруху. Її було небагато, бо місто переходило під різні сторони без сильного спротиву, це правда. Лисичанську пощастило тоді: міста не отримували такої шкоди, тому що сепаратисти не мали достатньо озброєння. Вони й протрималися лише півтора місяці, потім їх прогнали. Потім життя продовжилося. Те, що всі ці події відбувалися влітку, дозволило закінчити та розпочати навчальні роки за планом. Все повернулося на свої місця і здавалося, що найгірше позаду. Змінилося багато з 2014 року. За ці вісім років я здобув вищу освіту, спробував себе у різних напрямках діяльності – журналістика, культура, інженерія. Багато всього сталося, навіть незручно, що частина життя втрачена. Багато місць, в яких відбувалися важливі моменти життя, — зруйновані або пошкоджені. Наприклад, Будинок Техніки, де я виступав у хорі та ходив на гуртки – знищений. Кабінет у музичній школі, де я 8 років навчався грі на фортепіано – теж знищено. Те місце, деталі якого я знав напам'ять, де виконував сотні музичних творів — його немає. Університет у Сєвєродонецьку теж зруйнований, мій улюблений лабораторний корпус, у якому ми сиділи на лекціях з теорії автоматичного управління – було обстріляно. Я пережив би ці моменти ще раз.

24 лютого о п'ятій ранку мене розбудив друг Олександр. Сказав: «Почалося». На той момент я знаходився далеко від кордонів – у Тернополі, разом зі своєю молодшою сестрою Владиславою. Зайнятість в електроенергетиці та інженерії дозволила мені поїхати заздалегідь. Моє керівництво хотіло перестрахуватися і запропонувало виїхати на якийсь час. Спочатку я хотів поїхати один, але мама попросила взяти з собою сестру про всяк випадок. Я б ненавидів себе до кінця життя, якби не взяв її. У повномасштабний наступ я вірив із самого початку. Приблизно в листопаді мені наснився сон: багато білих парашютів – десант супротивника над Сєвєродонецьком. Цей сон повторився на початку лютого. Обидва рази я був у страшному моральному стані після сну. Після здачі диплома — 16 грудня — я всім своїм друзям та близьким сказав: «Треба їхати». Запропонував варіант, при якому всі виїхали б і жили разом, перечекали все це. Ніхто не погодився, деякі казали, що я параною. Коли попросив у батьків валізу, щоби речі зібрати, почув у свій бік, що я заганяюся. Зараз я у Вінниці, живу з дівчиною та сестрою. До цього нам дала притулок родина колеги у місті Борщів. Так, назва міста збігається з назвою нашої національної страви. Наші батьки залишилися на окупованій території і не збираються виїжджати, а ми щодня працюємо та сподіваємося на повернення до рідного міста. Ми щиро віримо, що це скоро станеться.

Вінниця
Лисичанськ.