Марина Мар'єнко
Покровськ. Донецька область
Франція
Про це — у арт-картинках нижче, але не дуже детально, тільки основне, що запам'яталося з життя.
Як ви зустріли війну у 2014 році? Що пам'ятаєте з того? Скільки вам було років?
Як для вас пройшли 2014-2015 роки? Розкажіть, будь ласка, цю історію в деталях.
Як для вас пройшли 2014-2015 роки? Розкажіть, будь ласка, цю історію в деталях.
"Де ви були ці 8 років?". Як для вас пройшов цей час, чи щось змінилось з подій у 2014 році у вашому житті? Що на вас більш за все вплинуло за цей час? Будь ласка, напишіть в деталях.
Як ви зустріли 24 лютого 2022 року? Чи вірили в те, що повномасштабний наступ почнеться? Де ви зараз? Чим займаєтесь? Що думаєте про своє майбутнє зараз?
Це були роки, коли я навчалася. Як це змінило моє життя, буде пояснення нижче— у артбуці.
Це найяскравіші моменти.
Це найяскравіші моменти.
23 лютого я повинна була працювати, але через те, що почувала себе погано залишилась вдома. 24 лютого я прокинулась о п'ятій ранку від сильних пострілів, які повторились знову о восьмій, і потім вже було не до сну. На роботу, сказали, прийти можна по бажанню, а потім і зовсім скасували. Я не збирала сумки, тому що не хотіла їхати з Харкова. У людей почалася паніка.
Пішла у цей день до магазину, а там кілометрові черги, то я повернулася додому — не хотілося чекати, та і їсти було ще щось у холодильнику. Уночі знову були постріли, так що і спати було майже неможливо. Страшно.
Вони громили місто, площу Свободи, Салтівку, селища та окрайок міста. Я не хотіла їхати, бо не було куди, та і місто я люблю, аж серце болить, нема слів. Але після однієї ночі, коли винищувачі розгромили льотний коледж, який знаходився неподалік мого орендованого будинку, я не спала усю ніч, я не могла, я думала, що це був мій останній день у житті. Пройшов тиждень з початку війни, а здавалося що вічність.
Потім вирішила рушати у путь, але не у батьківський дім. Мої батьки живуть у Покровську, а це також недалеко від російської межі. Моя психіка більше б не витримала те, що я пережила у Харкові. Я взяла з собою небагато речей. Домовилася з таксистом заздалегідь, знайшла людей, які б хотіли вирушити разом зі мною на вокзал. Це коштувало 100 гривень з однієї людини — хороший бізнес для таксистів. Все вийшло, ми на вокзалі. Живі. Сіла на потяг до Львова, довго їхали, приїхали з ранку. Мене зустріла родичка, та ми з нею поїхали до міста Сокаль, а це ще 2 години. Там зосталася на 4 дні, тому що ці родичі не дуже хотіли, щоб я залишалась.
Я ризикнула та повернулася на Львівський вокзал, сіла до потягу у напрямку Львів-Перемишль. За ці дні у Соколі я домовилась з полячкою через українського друга, що погостюю в них з тиждень. Уночі з Перемишлю вони мене забрали до їх домівки у місто Добчице. Гарне місце і люди добрі, прийняли як свою. Дали мені усе для створення мистецтва. Допомогли з паперами. Потім я вже перемістилась до Кракова, знайшла інше місце у поляка та знайшла неофіційно роботу прибиральницею. Працювала два тижні, а потім вони мене кинули, більше не зв'язувались. Була в академії мистецтв у Кракові. Прийняли дуже люб'язно, навіть блокнот подарували, але, на жаль, була там тільки як вільний слухач, тому що я вже більше не студент. Мала змогу зробити декілька відбитків на тканині тушшю. Тут був безкоштовний транспорт, що радувало. Поляки дійсно допомагали дуже багато, за що дзенькую барзо!
Зараз я у Франції. Як я сюди потрапила? Я хочу закінчити артбук з історією та розповісти вам про це.
Моя сім'я залишилась в Україні. Я дуже переживаю за них. Нехай це божевілля вже скінчиться.
Пішла у цей день до магазину, а там кілометрові черги, то я повернулася додому — не хотілося чекати, та і їсти було ще щось у холодильнику. Уночі знову були постріли, так що і спати було майже неможливо. Страшно.
Вони громили місто, площу Свободи, Салтівку, селища та окрайок міста. Я не хотіла їхати, бо не було куди, та і місто я люблю, аж серце болить, нема слів. Але після однієї ночі, коли винищувачі розгромили льотний коледж, який знаходився неподалік мого орендованого будинку, я не спала усю ніч, я не могла, я думала, що це був мій останній день у житті. Пройшов тиждень з початку війни, а здавалося що вічність.
Потім вирішила рушати у путь, але не у батьківський дім. Мої батьки живуть у Покровську, а це також недалеко від російської межі. Моя психіка більше б не витримала те, що я пережила у Харкові. Я взяла з собою небагато речей. Домовилася з таксистом заздалегідь, знайшла людей, які б хотіли вирушити разом зі мною на вокзал. Це коштувало 100 гривень з однієї людини — хороший бізнес для таксистів. Все вийшло, ми на вокзалі. Живі. Сіла на потяг до Львова, довго їхали, приїхали з ранку. Мене зустріла родичка, та ми з нею поїхали до міста Сокаль, а це ще 2 години. Там зосталася на 4 дні, тому що ці родичі не дуже хотіли, щоб я залишалась.
Я ризикнула та повернулася на Львівський вокзал, сіла до потягу у напрямку Львів-Перемишль. За ці дні у Соколі я домовилась з полячкою через українського друга, що погостюю в них з тиждень. Уночі з Перемишлю вони мене забрали до їх домівки у місто Добчице. Гарне місце і люди добрі, прийняли як свою. Дали мені усе для створення мистецтва. Допомогли з паперами. Потім я вже перемістилась до Кракова, знайшла інше місце у поляка та знайшла неофіційно роботу прибиральницею. Працювала два тижні, а потім вони мене кинули, більше не зв'язувались. Була в академії мистецтв у Кракові. Прийняли дуже люб'язно, навіть блокнот подарували, але, на жаль, була там тільки як вільний слухач, тому що я вже більше не студент. Мала змогу зробити декілька відбитків на тканині тушшю. Тут був безкоштовний транспорт, що радувало. Поляки дійсно допомагали дуже багато, за що дзенькую барзо!
Зараз я у Франції. Як я сюди потрапила? Я хочу закінчити артбук з історією та розповісти вам про це.
Моя сім'я залишилась в Україні. Я дуже переживаю за них. Нехай це божевілля вже скінчиться.
Поки я була Луцьку, мої родичі з США організували в Лос-Анджелесі благодійну виставку моїх картин, де збирали гроші нашим військовим. Зараз я знову у Києві, ми з хлопцем працюємо, начебто майже все, як у мирний час, але ні, тепер ми інші. Щоразу, йдучи в душ або засинаючи, я не можу перестати думати про війну, про людей у Маріуполі, Бучі, в моєму рідному Лисичанську. Щодня я судомно читаю новини, шукаю серед фото зруйнованих будинків свою квартиру.
Нічого незвичайного не було. Я жила далі підлітковим життям, перейшла до Лисичанської гімназії. Вступила в київський університет, багато працювала, проводила час з друзями та зустріла кохану людину. Я жила життям звичайної київської дівчинки. Планувала після університету поміняти свій професійний профіль — пішла вчитися на геймдизайнера, але, як розумієте, доучитися не вийшло.
Мені тринадцятий минало)
Літо 2014 року я пам'ятаю лише моментами. В силу мого віку я не відчувала всю небезпеку ситуації.
Та й батьки були тоді відповідальні за моє життя. У кору головного мозку вдрукувалися ночівлі у коридорі та підвалі. Добре пам'ятаю, як не було світла і ми тягали генератори з гаража дідуся, щоб мінімально підзарядити телефони. Що кумедне, 24 лютого вранці я насамперед накупила цигарок та алкоголю – бо запам'ятала з 2014 року, що це найцінніші товари під час війни, які можна обміняти на що завгодно.
Літо 2014 року я пам'ятаю лише моментами. В силу мого віку я не відчувала всю небезпеку ситуації.
Та й батьки були тоді відповідальні за моє життя. У кору головного мозку вдрукувалися ночівлі у коридорі та підвалі. Добре пам'ятаю, як не було світла і ми тягали генератори з гаража дідуся, щоб мінімально підзарядити телефони. Що кумедне, 24 лютого вранці я насамперед накупила цигарок та алкоголю – бо запам'ятала з 2014 року, що це найцінніші товари під час війни, які можна обміняти на що завгодно.
Я думаю, безглуздо вже говорити: «це був найстрашніший ранок у моєму житті», — він був таким для кожного українця. О сьомій ранку мене розбудила моя сусідка і колега по роботі словами: «Дівки, вставайте — війна почалася». Насамперед під час хаотичних зборів особистих речей я зателефонувала батькам, які за 2 дні до подій встигли виїхати з Лисичанська. Як не дивно – я була спокійна, думаю, так спрацював мій захисний механізм. Насамперед я мала добратися до квартири мого хлопця, а ридати вже потім. Мені пощастило, що з ним ми жили тоді поряд, у пішій доступності.
Коли ми зайшли в квартиру, то просто лежали перші кілька годин і мовчали. Ми не плакали, нічого не говорили – просто мовчали. Перші три тижні ми не виїжджали із Києва. Сходити за продуктами – був цілий небезпечний квест. Якось, стоячи у черзі біля магазину, на моїх очах ТРО ліквідували чергового диверсанта. Увечері бувало таке: виходиш покурити на загальний балкон, а знизу чуєш автоматні черги. Єдиним теплим спогадом за весь проведений час оборони Києва була пропозиція руки та серця від мого хлопця, сидячи за гостинним диваном під час чергового обстрілу. Вже потім приїхавши до Луцька на деякий час, ми трохи розслабилися: коли я вперше замовила каву і почала її пити в мене покотилися сльози – я думала, що ніколи більше такої кави не вип'ю.
Моя особиста рефлексія воєнного часу.
Тут моя ненависть, злість, образа та надія.
Тут моя ненависть, злість, образа та надія.
Лисичанськ
Єлизавета Махрова
Київ