Аліна Панасенко
Сєвєродонецьк. Луганська область
Київ
Коли війна почалася, мені було 13. Пам'ятаю, що не розуміла, як змінюється влада і на кого, бо настрої були різні. Я була патріотично влаштована сама по собі. Не думаю, що моє переживання війни в той момент було дорослим. Я все-таки була підлітком і не зовсім розуміла соціальні і політичні процеси, які тоді нас торкнулись. Але добре розуміла, що таке «град» і вміла орієнтуватися по звуку на якій відстані стоїть техніка. За 2014-2015 роки я добре навчилася тому, як мити голову в холодній воді і не слухати матір, бігала в комендантську годину ночувати на дах багатоповерхівки з подругами. А ще я добре зрозуміла тоді, що байдужість вбиває громадянське суспільство. Тому зараз я ніколи не мовчу і не розумію полутони. В 2014, пам'ятаю, багато сварилася з друзями і деякими рідними з приводу їх політичної позиції. Думаю, що це не тільки про мене історія. Також пам'ятаю, як спуститися в підвал мого дому і не забути ковдру. Знаю, що таке рятувати кицю, коли прилітає поруч з твоїм будинком. Загалом, мої захисні механізми психіки добре мене рятували тоді і рятують від тих спогадів і досі, тому в деталях мені важко про те згадувати. Але, безперечно, ці події мене сформували. Я людина, яка постійно захищається.
Я зустріла його своєрідно. Зранку мене розбудили бахканням у двері (я живу в гуртожитку), на що я відреагувала дуже різко, бо побачивши людей, які незрозуміло навіщо зібрали свої речі в чемодани і зібралися йти незрозуміло куди, я могла тільки сміятися. Я сказала їм заклеїти вікна, спуститися в підвал і більше не чіпати мене о шостій ранку. До того ж, я була тоді дуже розбита психічно, тому перспектива вмерти від прильоту мене не дуже лякала. Лягла спати. В мене і так були квитки на 25-те до Полтави. Поїхала на день раніше. В повномасштабний наступ я не дуже вірила, але постійно закликала батьків бути на сумках. Ніхто мене не слухав спочатку. Тепер вони в Вінниці, а я в Києві. Намагаюся зрозуміти, як стати на ноги якомога скоріше, бо через війну, як і у всіх, моя власна робота злетіла, ми повинні були в квітні входити в пре-продакшен фільму за підтримки держкіно. Зараз роботи я ніякої не маю, окрім фотографії. Але, самі розумієте, що то не дуже стабільний заробіток.
Про своє майбутнє я маю найкращі думки. На диво, я вибралася з жахливих станів, успішно продовжую терапію і хочу бути корисною на культурному і інформаційному фронті. Прикладаю до того ті сили, які маю. Також буду чекати, коли кіновиробництво відновить свою роботу. Сумую за майданчиком.
А ще дуже важливо, що я зрозуміла, хто є хто. Я усвідомила, хто дійсно поруч — і тримаюся цих людей. Незабаром з'їду з близькою людиною в спільне житло і заведу лайку, буде у мого евакуйованого котика друг)
Про своє майбутнє я маю найкращі думки. На диво, я вибралася з жахливих станів, успішно продовжую терапію і хочу бути корисною на культурному і інформаційному фронті. Прикладаю до того ті сили, які маю. Також буду чекати, коли кіновиробництво відновить свою роботу. Сумую за майданчиком.
А ще дуже важливо, що я зрозуміла, хто є хто. Я усвідомила, хто дійсно поруч — і тримаюся цих людей. Незабаром з'їду з близькою людиною в спільне житло і заведу лайку, буде у мого евакуйованого котика друг)
Коли війна почалася, мені було 13. Пам'ятаю, що не розуміла, як змінюється влада і на кого, бо настрої були різні. Я була патріотично влаштована сама по собі. Не думаю, що моє переживання війни в той момент було дорослим. Я все-таки була підлітком і не зовсім розуміла соціальні і політичні процеси, які тоді нас торкнулись. Але добре розуміла, що таке «град» і вміла орієнтуватися по звуку на якій відстані стоїть техніка. За 2014-2015 роки я добре навчилася тому, як мити голову в холодній воді і не слухати матір, бігала в комендантську годину ночувати на дах багатоповерхівки з подругами. А ще я добре зрозуміла тоді, що байдужість вбиває громадянське суспільство. Тому зараз я ніколи не мовчу і не розумію полутони. В 2014, пам'ятаю, багато сварилася з друзями і деякими рідними з приводу їх політичної позиції. Думаю, що це не тільки про мене історія. Також пам'ятаю, як спуститися в підвал мого дому і не забути ковдру. Знаю, що таке рятувати кицю, коли прилітає поруч з твоїм будинком. Загалом, мої захисні механізми психіки добре мене рятували тоді і рятують від тих спогадів і досі, тому в деталях мені важко про те згадувати. Але, безперечно, ці події мене сформували. Я людина, яка постійно захищається.
На мене, безперечно, вплинуло тутешнє середовище, але я розумію, що тримаюся на дідусевих і бабусиних корнях.
Дід — шахтар, а бабця моя була вчителем мови і літератури. Таке розбійницьке донбаське поєднання, яке з мене важко вибити. З підліткового віку до сьогодні моя громадянська позиція отримала зовсім нову, усвідомлену і чітку форму, чому я, безперечно, рада, бо моя позиція — то моя власна зброя.
Дід — шахтар, а бабця моя була вчителем мови і літератури. Таке розбійницьке донбаське поєднання, яке з мене важко вибити. З підліткового віку до сьогодні моя громадянська позиція отримала зовсім нову, усвідомлену і чітку форму, чому я, безперечно, рада, бо моя позиція — то моя власна зброя.
Як ви зустріли війну у 2014 році? Що пам'ятаєте з того? Скільки вам було років?
Як для вас пройшли 2014-2015 роки? Розкажіть, будь ласка, цю історію в деталях.
Як для вас пройшли 2014-2015 роки? Розкажіть, будь ласка, цю історію в деталях.
"Де ви були ці 8 років?". Як для вас пройшов цей час, чи щось змінилось з подій у 2014 році у вашому житті? Що на вас більш за все вплинуло за цей час? Будь ласка, напишіть в деталях.
Як ви зустріли 24 лютого 2022 року? Чи вірили в те, що повномасштабний наступ почнеться? Де ви зараз? Чим займаєтесь? Що думаєте про своє майбутнє зараз?
Аліна Панасенко
Проєкт "Донбас в кольорах" (2019-2022) - це намагання за допомогою фотографії відтворити момент свого власного переживання війни, він відтворює думку, що воєнний стан заперечує дитинство. Я навмисне користувалася примітивними способами обробки, - такими, за які б взялась, якщо була б маленькою.
Сєвєродонецьк
Київ
Коли війна почалася, мені було 13. Пам'ятаю, що не розуміла, як змінюється влада і на кого, бо настрої були різні. Я була патріотично влаштована сама по собі. Не думаю, що моє переживання війни в той момент було дорослим. Я все-таки була підлітком і не зовсім розуміла соціальні і політичні процеси, які тоді нас торкнулись. Але добре розуміла, що таке «град» і вміла орієнтуватися по звуку на якій відстані стоїть техніка. За 2014-2015 роки я добре навчилася тому, як мити голову в холодній воді і не слухати матір, бігала в комендантську годину ночувати на дах багатоповерхівки з подругами. А ще я добре зрозуміла тоді, що байдужість вбиває громадянське суспільство. Тому зараз я ніколи не мовчу і не розумію полутони. В 2014, пам'ятаю, багато сварилася з друзями і деякими рідними з приводу їх політичної позиції. Думаю, що це не тільки про мене історія. Також пам'ятаю, як спуститися в підвал мого дому і не забути ковдру. Знаю, що таке рятувати кицю, коли прилітає поруч з твоїм будинком. Загалом, мої захисні механізми психіки добре мене рятували тоді і рятують від тих спогадів і досі, тому в деталях мені важко про те згадувати. Але, безперечно, ці події мене сформували. Я людина, яка постійно захищається.
Я вступила на сценаристку в Карпенка-Карого в Києві і нарешті зрозуміла, як і за допомогою чого я можу випльовувати свій пережитий досвід. Будь-який. Також навчалася у Сергія Мельниченка, який дав мені дуже глибоке розуміння концептуальної фотографії. Тому моє вугільне нутро прийняло саме таку аудио-візуальну форму. На мене вплинув спокій. Через півроку проживання в Києві я зрозуміла, який жах відбувався під час війни в моєму підлітковому віці, я почала помічати, як здригаюся від рандомних звуків, особливо від салютів і пітард. Але натомість моя новоспечена чутливість, яка лізла тепер з усіх боків, дала мені багато сил і бажання то всьо сублімувати, бо інакше я б просто луснула. А ще я зрозуміла, що спокій вбиває. Ми дуже швидко звикаємо до нього, стаємо вразливими або навіть байдужими. Саме тому я і мої друзі, деякі з яких волонтери, постійно при можливості нагадуємо людям про те, що війна не скінчилась.
На мене, безперечно, вплинуло тутешнє середовище, але я розумію, що тримаюся на дідусевих і бабусиних корнях.
Дід — шахтар, а бабця моя була вчителем мови і літератури. Таке розбійницьке донбаське поєднання, яке з мене важко вибити.
З підліткового віку до сьогодні моя громадянська позиція отримала зовсім нову, усвідомлену і чітку форму, чому я, безперечно, рада, бо моя позиція — то моя власна зброя.
Дід — шахтар, а бабця моя була вчителем мови і літератури. Таке розбійницьке донбаське поєднання, яке з мене важко вибити.
З підліткового віку до сьогодні моя громадянська позиція отримала зовсім нову, усвідомлену і чітку форму, чому я, безперечно, рада, бо моя позиція — то моя власна зброя.
Я зустріла його своєрідно. Зранку мене розбудили бахканням у двері (я живу в гуртожитку), на що я відреагувала дуже різко, бо побачивши людей, які незрозуміло навіщо зібрали свої речі в чемодани і зібралися йти незрозуміло куди, я могла тільки сміятися.
Я сказала їм заклеїти вікна, спуститися в підвал і більше не чіпати мене о шостій ранку.
До того ж, я була тоді дуже розбита психічно, тому перспектива вмерти від прильоту мене не дуже лякала. Лягла спати.
В мене і так були квитки на 25-те до Полтави. Поїхала на день раніше. В повномасштабний наступ я не дуже вірила, але постійно закликала батьків бути на сумках. Ніхто мене не слухав спочатку. Тепер вони в Вінниці,
а я в Києві. Намагаюся зрозуміти, як стати на ноги якомога скоріше, бо через війну, як і у всіх, моя власна робота злетіла, ми повинні були в квітні входити в пре-продакшен фільму за підтримки держкіно. Зараз роботи я ніякої не маю, окрім фотографії. Але, самі розумієте, що то не дуже стабільний заробіток.
Про своє майбутнє я маю найкращі думки. На диво, я вибралася з жахливих станів, успішно продовжую терапію і хочу бути корисною на культурному і інформаційному фронті. Прикладаю до того ті сили, які маю. Також буду чекати, коли кіновиробництво відновить свою роботу. Сумую за майданчиком.
А ще дуже важливо, що я зрозуміла, хто є хто.
Я усвідомила, хто дійсно поруч — і тримаюся цих людей. Незабаром з'їду з близькою людиною в спільне житло і заведу лайку,
буде у мого евакуйованого котика друг)
Я сказала їм заклеїти вікна, спуститися в підвал і більше не чіпати мене о шостій ранку.
До того ж, я була тоді дуже розбита психічно, тому перспектива вмерти від прильоту мене не дуже лякала. Лягла спати.
В мене і так були квитки на 25-те до Полтави. Поїхала на день раніше. В повномасштабний наступ я не дуже вірила, але постійно закликала батьків бути на сумках. Ніхто мене не слухав спочатку. Тепер вони в Вінниці,
а я в Києві. Намагаюся зрозуміти, як стати на ноги якомога скоріше, бо через війну, як і у всіх, моя власна робота злетіла, ми повинні були в квітні входити в пре-продакшен фільму за підтримки держкіно. Зараз роботи я ніякої не маю, окрім фотографії. Але, самі розумієте, що то не дуже стабільний заробіток.
Про своє майбутнє я маю найкращі думки. На диво, я вибралася з жахливих станів, успішно продовжую терапію і хочу бути корисною на культурному і інформаційному фронті. Прикладаю до того ті сили, які маю. Також буду чекати, коли кіновиробництво відновить свою роботу. Сумую за майданчиком.
А ще дуже важливо, що я зрозуміла, хто є хто.
Я усвідомила, хто дійсно поруч — і тримаюся цих людей. Незабаром з'їду з близькою людиною в спільне житло і заведу лайку,
буде у мого евакуйованого котика друг)
