Аліса Поліщук
Луганськ
Львів
Коли в 2014 році почалась війна, мені було 20 років. Я закінчувала навчання у коледжі та планувала захищати дипломну роботу. Добре пам'ятаю, що захистити нічого не вийшло. У день захисту дипломів нашу групу поділили на дві частини: перша встигла, а друга, де була я, — ні. Саме в той час почався сильний обстріл Станиці Луганської і ми могли чути це зі свого поверху. Через це всіх відпустили та поставили оцінки без захисту. Випускного в нас також не було, та і вже, чесно кажучи, було зовсім не до нього.
У місті було неспокійно. Проукраїнські мітинги ставали все більш небезпечними для тих, хто на них виходив. Потім відбувся захват будівлі СБУ і стало вкрай небезпечно. Я прийшла туди один раз, щоб подивитися, що відбувається. Там було розкинуте ціле наметове містечко, багато людей, покришок від авто, прапорів та іншого. Я тоді бачила Майдан тільки на відео та фото, коли слідкувала за ситуацією, тому все, що відбувалося тоді під СБУ, нагадало мені про Майдан, тільки здавалося, що все відбувається ніби в задзеркаллі.
Коли ми зрозуміли, що далі буде тільки гірше і небезпечніше, коли почули перші обстріли, коли піднялася вже серйозна паніка, я прийняла рішення їхати з міста. Купила квитки на потяг: собі та хлопцю — в Київ, а батькам — в Крим. Ми вирішили розділитися, тому що ні я, ні мій хлопець точно не хотіли в Крим. А батьки не хотіли в українські міста. Між нами утворилася прірва, але я тоді не звернула на це увагу, бо війна поглядів мене тоді бентежила менше, ніж тепер.
Ми виїхали, як і всі тоді — з мінімальною кількістю речей, на останніх потягах, які ще курсували на свій страх та ризик. Ніяких евакуацій тоді ніхто не проводив, отже ми були предоставлені самі собі.
Коли ми проїжджали позв Луганськ, мій хлопець, дивлячись у вікно потяга, сказав знайому, але в той момент болючу фразу: «Я люблю тебя родина, хоть ты и уродина».
У місті було неспокійно. Проукраїнські мітинги ставали все більш небезпечними для тих, хто на них виходив. Потім відбувся захват будівлі СБУ і стало вкрай небезпечно. Я прийшла туди один раз, щоб подивитися, що відбувається. Там було розкинуте ціле наметове містечко, багато людей, покришок від авто, прапорів та іншого. Я тоді бачила Майдан тільки на відео та фото, коли слідкувала за ситуацією, тому все, що відбувалося тоді під СБУ, нагадало мені про Майдан, тільки здавалося, що все відбувається ніби в задзеркаллі.
Коли ми зрозуміли, що далі буде тільки гірше і небезпечніше, коли почули перші обстріли, коли піднялася вже серйозна паніка, я прийняла рішення їхати з міста. Купила квитки на потяг: собі та хлопцю — в Київ, а батькам — в Крим. Ми вирішили розділитися, тому що ні я, ні мій хлопець точно не хотіли в Крим. А батьки не хотіли в українські міста. Між нами утворилася прірва, але я тоді не звернула на це увагу, бо війна поглядів мене тоді бентежила менше, ніж тепер.
Ми виїхали, як і всі тоді — з мінімальною кількістю речей, на останніх потягах, які ще курсували на свій страх та ризик. Ніяких евакуацій тоді ніхто не проводив, отже ми були предоставлені самі собі.
Коли ми проїжджали позв Луганськ, мій хлопець, дивлячись у вікно потяга, сказав знайому, але в той момент болючу фразу: «Я люблю тебя родина, хоть ты и уродина».
Всі 8 років я відчувала себе в підвішеному стані. Намагалася пристосуватися до нового життя, по-своєму виживала та багато мандрувала містами, шукаючи собі новий дім. З 2016 року почала періодично повертатися в Луганськ, потім знову виїжджала звідти, коли ставало зовсім психологічно важко. Можна сказати, що всі 8 років я була частково там, наскільки могла, та частково на підконтрольних територіях України.
Ми з хлопцем встигли пожити в Одесі, Львові та маленькому селі в Карпатах. Всюди з нами траплялися усілякі пригоди — гарні і погані. Ми попадали в різні ситуації, знаходили вихід з усього, крім одного — втрати відчуття дому. Ми не могли ніяк вплинути на ситуацію, яка сталася з нашим краєм і містом, тому ми просто жили, шукали спільну мову один з одним та з оточуючим світом.
Усюди нам співчували або просто питали: «Ну як там у вас? Все ще стріляють?» Спочатку я відповідала детально, а потім просто махала рукою і криво посміхалася, розуміючи, що не хочу нічого розповідати. Мені все ж таки вдалося пристосуватися до постійного відчуття нескінченної війни, але змушувати пристосовуватись до цього ще когось, пояснювати — ні, це було зайвим.
Я рада, що не була в Луганську всі ці роки, та рада, що не була дуже далеко. Я знаходилась поряд, але частіше на дистанції, ніж всередині. Це дало мені почуття та розуміння ціни свободи. Коли поверталась до міста, то ще на блокпостах відчувала, як в мене цю свободу віднімають.
Ми з хлопцем встигли пожити в Одесі, Львові та маленькому селі в Карпатах. Всюди з нами траплялися усілякі пригоди — гарні і погані. Ми попадали в різні ситуації, знаходили вихід з усього, крім одного — втрати відчуття дому. Ми не могли ніяк вплинути на ситуацію, яка сталася з нашим краєм і містом, тому ми просто жили, шукали спільну мову один з одним та з оточуючим світом.
Усюди нам співчували або просто питали: «Ну як там у вас? Все ще стріляють?» Спочатку я відповідала детально, а потім просто махала рукою і криво посміхалася, розуміючи, що не хочу нічого розповідати. Мені все ж таки вдалося пристосуватися до постійного відчуття нескінченної війни, але змушувати пристосовуватись до цього ще когось, пояснювати — ні, це було зайвим.
Я рада, що не була в Луганську всі ці роки, та рада, що не була дуже далеко. Я знаходилась поряд, але частіше на дистанції, ніж всередині. Це дало мені почуття та розуміння ціни свободи. Коли поверталась до міста, то ще на блокпостах відчувала, як в мене цю свободу віднімають.
Я не вірила, що буде повномасштабний наступ. Думала, навіть була впевнена, що все будет як завжди — в масштабах Луганської та Донецької областей. З цією думкою я вже давно змирилася, тому що по декілька разів на рік ми в місті чекали на наступ, ширилися чутки і все таке інше. Згодом до цього звикаєш і вже майже ніяк не реагуєш. Це як чутки про кінець світу: якщо говорити про це часто, то через якийсь час просто перестаєш реагувати.
Перед 24-м числом в місті вже давно не було спокою. В нас все почалося раніше, тому обстановка була похмура, тяжка, панічна. Ми вже чекали і знали, що от-от щось в нас тут почнеться ще гірше, ніж є. Але 24 лютого сталося те, що я точно не очікувала.
24 лютого я прокинулася від того, що в мене задзвеніло скло у шибці. Спочатку я подумала, що мені це наснилося, але потім стався черговий вибух і я зрозуміла, що це не сон. Увімкнула телефон та включила інтернет. Руки вже почали тремтіти. Одразу прийшли смс «Вам дзвонили» о п'ятій ранку від друзів, від хлопця. А в телеграмі першим я прочитала повідомлення від подруги. Вона написала:
«Анечка, когда обстрел, запах есть? У нас взрывы. Харьков»
Я не могла повірити своїм очам, що читаю це. Так, за вікном вибухи, десь в кілометрах 15-20, не знаю точно. Але те, що я прочитала — вразило мене більше за все. Потім було повідомлення від хлопця: «Почалось», — і багато подібних повідомлень від друзів, в спільних чатах, в робочих. Це був жах, який я не могла осмислити до кінця. Я дзвонила та писала всім, кого знаю, питала, як вони збирала рюкзак, заспокоювала рідних. Потім на протязі тижня я просто лежала, читала новини, майже не спала і не їла.
З початку повномасштабної війни я просиділа в Луганську до червня місяця, нещодавно виїхала до Львова, щоб подумати, що робити далі та психологічно відпочити, змінивши середовище. Зараз я розгублена, але мене збирає докупи творчість та ідеї, які хочеться реалізувати. Головне, що я хочу — щоб закінчилась війна, і тільки після цього можна буде думати про майбутнє. Поки що я на це не маю ні сил, ні права. А майбутнє можливе, коли є воля, коли є свобода.
Перед 24-м числом в місті вже давно не було спокою. В нас все почалося раніше, тому обстановка була похмура, тяжка, панічна. Ми вже чекали і знали, що от-от щось в нас тут почнеться ще гірше, ніж є. Але 24 лютого сталося те, що я точно не очікувала.
24 лютого я прокинулася від того, що в мене задзвеніло скло у шибці. Спочатку я подумала, що мені це наснилося, але потім стався черговий вибух і я зрозуміла, що це не сон. Увімкнула телефон та включила інтернет. Руки вже почали тремтіти. Одразу прийшли смс «Вам дзвонили» о п'ятій ранку від друзів, від хлопця. А в телеграмі першим я прочитала повідомлення від подруги. Вона написала:
«Анечка, когда обстрел, запах есть? У нас взрывы. Харьков»
Я не могла повірити своїм очам, що читаю це. Так, за вікном вибухи, десь в кілометрах 15-20, не знаю точно. Але те, що я прочитала — вразило мене більше за все. Потім було повідомлення від хлопця: «Почалось», — і багато подібних повідомлень від друзів, в спільних чатах, в робочих. Це був жах, який я не могла осмислити до кінця. Я дзвонила та писала всім, кого знаю, питала, як вони збирала рюкзак, заспокоювала рідних. Потім на протязі тижня я просто лежала, читала новини, майже не спала і не їла.
З початку повномасштабної війни я просиділа в Луганську до червня місяця, нещодавно виїхала до Львова, щоб подумати, що робити далі та психологічно відпочити, змінивши середовище. Зараз я розгублена, але мене збирає докупи творчість та ідеї, які хочеться реалізувати. Головне, що я хочу — щоб закінчилась війна, і тільки після цього можна буде думати про майбутнє. Поки що я на це не маю ні сил, ні права. А майбутнє можливе, коли є воля, коли є свобода.
Як ви зустріли війну у 2014 році? Що пам'ятаєте з того? Скільки вам було років?
Як для вас пройшли 2014-2015 роки? Розкажіть, будь ласка, цю історію в деталях.
Як для вас пройшли 2014-2015 роки? Розкажіть, будь ласка, цю історію в деталях.
"Де ви були ці 8 років?". Як для вас пройшов цей час, чи щось змінилось з подій у 2014 році у вашому житті? Що на вас більш за все вплинуло за цей час? Будь ласка, напишіть в деталях.
Як ви зустріли 24 лютого 2022 року? Чи вірили в те, що повномасштабний наступ почнеться? Де ви зараз? Чим займаєтесь? Що думаєте про своє майбутнє зараз?
Поки я була Луцьку, мої родичі з США організували в Лос-Анджелесі благодійну виставку моїх картин, де збирали гроші нашим військовим. Зараз я знову у Києві, ми з хлопцем працюємо, начебто майже все, як у мирний час, але ні, тепер ми інші. Щоразу, йдучи в душ або засинаючи, я не можу перестати думати про війну, про людей у Маріуполі, Бучі, в моєму рідному Лисичанську. Щодня я судомно читаю новини, шукаю серед фото зруйнованих будинків свою квартиру.
Нічого незвичайного не було. Я жила далі підлітковим життям, перейшла до Лисичанської гімназії. Вступила в київський університет, багато працювала, проводила час з друзями та зустріла кохану людину. Я жила життям звичайної київської дівчинки. Планувала після університету поміняти свій професійний профіль — пішла вчитися на геймдизайнера, але, як розумієте, доучитися не вийшло.
Мені тринадцятий минало)
Літо 2014 року я пам'ятаю лише моментами. В силу мого віку я не відчувала всю небезпеку ситуації.
Та й батьки були тоді відповідальні за моє життя. У кору головного мозку вдрукувалися ночівлі у коридорі та підвалі. Добре пам'ятаю, як не було світла і ми тягали генератори з гаража дідуся, щоб мінімально підзарядити телефони. Що кумедне, 24 лютого вранці я насамперед накупила цигарок та алкоголю – бо запам'ятала з 2014 року, що це найцінніші товари під час війни, які можна обміняти на що завгодно.
Літо 2014 року я пам'ятаю лише моментами. В силу мого віку я не відчувала всю небезпеку ситуації.
Та й батьки були тоді відповідальні за моє життя. У кору головного мозку вдрукувалися ночівлі у коридорі та підвалі. Добре пам'ятаю, як не було світла і ми тягали генератори з гаража дідуся, щоб мінімально підзарядити телефони. Що кумедне, 24 лютого вранці я насамперед накупила цигарок та алкоголю – бо запам'ятала з 2014 року, що це найцінніші товари під час війни, які можна обміняти на що завгодно.
Я думаю, безглуздо вже говорити: «це був найстрашніший ранок у моєму житті», — він був таким для кожного українця. О сьомій ранку мене розбудила моя сусідка і колега по роботі словами: «Дівки, вставайте — війна почалася». Насамперед під час хаотичних зборів особистих речей я зателефонувала батькам, які за 2 дні до подій встигли виїхати з Лисичанська. Як не дивно – я була спокійна, думаю, так спрацював мій захисний механізм. Насамперед я мала добратися до квартири мого хлопця, а ридати вже потім. Мені пощастило, що з ним ми жили тоді поряд, у пішій доступності.
Коли ми зайшли в квартиру, то просто лежали перші кілька годин і мовчали. Ми не плакали, нічого не говорили – просто мовчали. Перші три тижні ми не виїжджали із Києва. Сходити за продуктами – був цілий небезпечний квест. Якось, стоячи у черзі біля магазину, на моїх очах ТРО ліквідували чергового диверсанта. Увечері бувало таке: виходиш покурити на загальний балкон, а знизу чуєш автоматні черги. Єдиним теплим спогадом за весь проведений час оборони Києва була пропозиція руки та серця від мого хлопця, сидячи за гостинним диваном під час чергового обстрілу. Вже потім приїхавши до Луцька на деякий час, ми трохи розслабилися: коли я вперше замовила каву і почала її пити в мене покотилися сльози – я думала, що ніколи більше такої кави не вип'ю.
Моя особиста рефлексія воєнного часу.
Тут моя ненависть, злість, образа та надія.
Тут моя ненависть, злість, образа та надія.
Лисичанськ
Єлизавета Махрова
Київ