Віра Процких
Маріуполь. Донецька область
Рівне
Мені було 18 років, коли стався Майдан, а далі — анексія Криму та війна на Донбасі, в тому числі окупація Маріуполя. Я тільки поступила в універ. Я не пам'ятаю майже нічого. Все було якось швидко та десь далеко від мене — не в плані географії, а розуміння. Я думаю, що так мій мозок вирішив позбутися спогадів, щоб було легше, тому я не пам'ятаю чогось про себе, не пам'ятаю якісь важливі події або плутаю, коли вони були. Але я пам'ятаю, як вперше почула, як летить військовий літак у небі. Як мій батько сказав мені ввечері вимикати світло чи закривати жалюзі, бо «вони будуть ходити по дворах та стріляти у вікна». Хто «вони», він не сказав. Я пам'ятаю, як нас хотіли вчити ховати в укриттях в універі, проте цього ніколи не сталося. Та й, як нам сказали, у сховищі нам просто не вистачить місця, бо пріоритет — для жінок з дітьми та пенсіонерів з сусідніх будинків. Весь цей час укриття біля мого дому було в розваленому хлібозаводі. Я дуже добре пам'ятаю, як одного дня прокинулася від перестрілки. Мені здавалось, що це у нас під вікнами, але потім виявилось, що це було аж три вулиці від нас. Мені здавалось, що тоді на мене впаде стеля. А у вікно сяяло сонце, було жарко. Я вжалась у ліжко, мені було страшно. А так я продовжувала навчання, поки сепаратисти палили, грабували та окуповували місто. Вранці по дорозі до універу я чула луну від перестрілок «градами» та дзвін дзвонів у церкві. Тоді мені не було страшно зовсім.

8 років мені було соромно, що я ніколи не ховалась у підвалах й не бачила реальної війни. Хоч я й не пам'ятаю себе під час 2014-2015 року, ким я була, що думала. Я знаю, що саме у 2016 році я точно почала сприймати себе як українку та громадянку своєї країни та міста. Я почала цікавитися активізмом та громадською діяльністю. У мене з'явилось більше друзів з Донецька, чим було до війни, бо вони переїхали до Маріуполя. Я взагалі багато кого зустріла та чого дізналась. Мені важко уявити, яким було би моє життя, якби я зробила інший вибір та залишилась «поза політикою». Я стала дуже політична. Я стала більш критичною та емпатичною. Я намагалась зробити Маріуполь цікавішим для людей, що жили там. Я нарешті полюбила рідне місто.

Війну я зустріла у себе вдома. Я знову переїхала до квартири, де я народилась та прожила більшу частину свого життя. Я тільки-но переїхала та купила нове ліжко. Мене розбудили словами: «Ти знаєш, що почалась війна?» Далі була луна від вибуху десь за вікном. Я не вірила, що буде ось зараз та по всій країні. Ми чекали нападу на Донецьку та Луганську області. Я не спала нормально попередні два тижні. Я дивилась у вікно на нічне небо та чекала прильоту. Я знову перестала довіряти тиші, наче це остання секунда спокою. Тому у мене був зібраний рюкзак. Ми зібралися швидко. Викинули все політичне, за що тих, хто б мешкав у цій квартирі, забрали б на «підвал». Я залишила майже всі свої речі вдома. Все, що було важливо для мене. Я не побачилась зі своїми батьками. Лише поговорила телефоном. Вони не зрозуміли, чому я їду і ще декілька днів пропонували повернутися. Потім у нас не було зв'язку багато місяців. Перші місяці я волонтерила та намагалась розшукати батьків та колег, друзів. Але багато речей були марні. За це мені теж соромно, що я зробила мало, щоб вони скоріше вибралися. Зараз я продовжую свою роботу в організації. Ми намагаємось підтримувати маріупольців, які виїхали.
Мені важко думати про своє майбутнє. Я хочу повернутися додому, але не знаю, коли це буде можливе. Коли ми переможемо, ми будемо боротися далі з нашими олігархами та тими, хто захоче знову використовувати посади у владі заради власної кишені. Спокою не буде ніколи.

Як ви зустріли війну у 2014 році? Що пам'ятаєте з того? Скільки вам було років?
Як для вас пройшли 2014-2015 роки? Розкажіть, будь ласка, цю історію в деталях.
"Де ви були ці 8 років?". Як для вас пройшов цей час, чи щось змінилось з подій у 2014 році у вашому житті? Що на вас більш за все вплинуло за цей час? Будь ласка, напишіть в деталях.
Як ви зустріли 24 лютого 2022 року? Чи вірили в те, що повномасштабний наступ почнеться? Де ви зараз? Чим займаєтесь? Що думаєте про своє майбутнє зараз?


Поки я була Луцьку, мої родичі з США організували в Лос-Анджелесі благодійну виставку моїх картин, де збирали гроші нашим військовим. Зараз я знову у Києві, ми з хлопцем працюємо, начебто майже все, як у мирний час, але ні, тепер ми інші. Щоразу, йдучи в душ або засинаючи, я не можу перестати думати про війну, про людей у Маріуполі, Бучі, в моєму рідному Лисичанську. Щодня я судомно читаю новини, шукаю серед фото зруйнованих будинків свою квартиру.
Нічого незвичайного не було. Я жила далі підлітковим життям, перейшла до Лисичанської гімназії. Вступила в київський університет, багато працювала, проводила час з друзями та зустріла кохану людину. Я жила життям звичайної київської дівчинки. Планувала після університету поміняти свій професійний профіль — пішла вчитися на геймдизайнера, але, як розумієте, доучитися не вийшло.
Мені тринадцятий минало)

Літо 2014 року я пам'ятаю лише моментами. В силу мого віку я не відчувала всю небезпеку ситуації.
Та й батьки були тоді відповідальні за моє життя. У кору головного мозку вдрукувалися ночівлі у коридорі та підвалі. Добре пам'ятаю, як не було світла і ми тягали генератори з гаража дідуся, щоб мінімально підзарядити телефони. Що кумедне, 24 лютого вранці я насамперед накупила цигарок та алкоголю – бо запам'ятала з 2014 року, що це найцінніші товари під час війни, які можна обміняти на що завгодно.
Я думаю, безглуздо вже говорити: «це був найстрашніший ранок у моєму житті»‎, — він був таким для кожного українця. О сьомій ранку мене розбудила моя сусідка і колега по роботі словами: «Дівки, вставайте — війна почалася»‎. Насамперед під час хаотичних зборів особистих речей я зателефонувала батькам, які за 2 дні до подій встигли виїхати з Лисичанська. Як не дивно – я була спокійна, думаю, так спрацював мій захисний механізм. Насамперед я мала добратися до квартири мого хлопця, а ридати вже потім. Мені пощастило, що з ним ми жили тоді поряд, у пішій доступності.
Коли ми зайшли в квартиру, то просто лежали перші кілька годин і мовчали. Ми не плакали, нічого не говорили – просто мовчали. Перші три тижні ми не виїжджали із Києва. Сходити за продуктами – був цілий небезпечний квест. Якось, стоячи у черзі біля магазину, на моїх очах ТРО ліквідували чергового диверсанта. Увечері бувало таке: виходиш покурити на загальний балкон, а знизу чуєш автоматні черги. Єдиним теплим спогадом за весь проведений час оборони Києва була пропозиція руки та серця від мого хлопця, сидячи за гостинним диваном під час чергового обстрілу. Вже потім приїхавши до Луцька на деякий час, ми трохи розслабилися: коли я вперше замовила каву і почала її пити в мене покотилися сльози – я думала, що ніколи більше такої кави не вип'ю.
Моя особиста рефлексія воєнного часу.
Тут моя ненависть, злість, образа та надія.
Лисичанськ
Єлизавета Махрова
Київ