Сергій Летучий
Старобельск. Луганська область
Закарпаття
Коли рф анексувала Крим, ми з товаришем організували музичний тур Україною — «Єдина Країна» — й активно займалися культурною дипломатією. В Україні завжди існували регіональні стереотипи. Здавалося, що українці були зовсім «незнайомі» один з одним. Виступаючи на заході України, ми нагадували на виступах та в інтерв'ю, що на сході України нормальні люди, а не «бидло». Повертаючись додому на Східну Україну, говорили про те, що на Західній нас «не з’їли».
Так ми через музику доносили важливі для країни меседжі.

Вісім років я провів у Старобільську, організовуючи соціокультурні проєкти та розвиваючи культуру.
Займався громадською діяльністю.
Це і фестивалі, і благодійні акції, і вечірки.
Заснував Мистецьке об‘єднання Bet On Art; разом з командою художників намалювали 9 муралів. Зокрема — важливих для містян особистостей, цікавих образів міських міфів та легенд. Під час малювання муралів проводили заходи, присвячені діячам, яких ми малюємо. Виступи музикантів, поетів, спікерів, виставки фотографів та художників.
Тут розважалися та відпочивали з користю.
Також працював організатором подій в Луганській обласній бібліотеці, яка переїхала в Старобільськ з окупованого Луганська.
Також займався інклюзивними проєктами, роблячи місто більш доступним та комфортним.

У лютому 2022 року реалізовував два проєкти, пов’язаних із моніторингом архітектурної доступності міста. Після завершення одного з проєктів у Старобільськ якраз приїхав засновник ініціативи Доступно.UA Дмитро Щебетюк. Дмитро запропонував підвезти мене до Києва на власній автівці.
Так ми виїхали у перший день війни, не зовсім розуміючи, що почалася повномасштабна війна.
До слова у мене була відпустка за власний рахунок (яка іронія) з 25 го лютого та були куплені квитки і все таке.
Виїжджали з Дмитром зі Старобільська окольними шляхами, оскільки безпечних шляхів не було — адже росіян ніколи не цікавить безпека мирних мешканців.
Це була досить довга та важка поїздка. По дорозі бачили багато військової техніки та літаків. Ще я думав, що якщо машина зламається, ми потрапимо в дуже неприємну ситуацію, бо у Дмитра та у мене 1 група інвалідності.
У Києві я був три дні — ті дні, коли було гаряче, а потім вже «весело» під ворожими обстрілами звідти виїжджав.
Як ви зустріли війну у 2014 році? Що пам'ятаєте з того? Скільки вам було років?
Як для вас пройшли 2014-2015 роки? Розкажіть, будь ласка, цю історію в деталях.
"Де ви були ці 8 років?". Як для вас пройшов цей час, чи щось змінилось з подій у 2014 році у вашому житті? Що на вас більш за все вплинуло за цей час? Будь ласка, напишіть в деталях.
Як ви зустріли 24 лютого 2022 року? Чи вірили в те, що повномасштабний наступ почнеться? Де ви зараз? Чим займаєтесь? Що думаєте про своє майбутнє зараз?


Поки я була Луцьку, мої родичі з США організували в Лос-Анджелесі благодійну виставку моїх картин, де збирали гроші нашим військовим. Зараз я знову у Києві, ми з хлопцем працюємо, начебто майже все, як у мирний час, але ні, тепер ми інші. Щоразу, йдучи в душ або засинаючи, я не можу перестати думати про війну, про людей у Маріуполі, Бучі, в моєму рідному Лисичанську. Щодня я судомно читаю новини, шукаю серед фото зруйнованих будинків свою квартиру.
Нічого незвичайного не було. Я жила далі підлітковим життям, перейшла до Лисичанської гімназії. Вступила в київський університет, багато працювала, проводила час з друзями та зустріла кохану людину. Я жила життям звичайної київської дівчинки. Планувала після університету поміняти свій професійний профіль — пішла вчитися на геймдизайнера, але, як розумієте, доучитися не вийшло.
Мені тринадцятий минало)

Літо 2014 року я пам'ятаю лише моментами. В силу мого віку я не відчувала всю небезпеку ситуації.
Та й батьки були тоді відповідальні за моє життя. У кору головного мозку вдрукувалися ночівлі у коридорі та підвалі. Добре пам'ятаю, як не було світла і ми тягали генератори з гаража дідуся, щоб мінімально підзарядити телефони. Що кумедне, 24 лютого вранці я насамперед накупила цигарок та алкоголю – бо запам'ятала з 2014 року, що це найцінніші товари під час війни, які можна обміняти на що завгодно.
Я думаю, безглуздо вже говорити: «це був найстрашніший ранок у моєму житті»‎, — він був таким для кожного українця. О сьомій ранку мене розбудила моя сусідка і колега по роботі словами: «Дівки, вставайте — війна почалася»‎. Насамперед під час хаотичних зборів особистих речей я зателефонувала батькам, які за 2 дні до подій встигли виїхати з Лисичанська. Як не дивно – я була спокійна, думаю, так спрацював мій захисний механізм. Насамперед я мала добратися до квартири мого хлопця, а ридати вже потім. Мені пощастило, що з ним ми жили тоді поряд, у пішій доступності.
Коли ми зайшли в квартиру, то просто лежали перші кілька годин і мовчали. Ми не плакали, нічого не говорили – просто мовчали. Перші три тижні ми не виїжджали із Києва. Сходити за продуктами – був цілий небезпечний квест. Якось, стоячи у черзі біля магазину, на моїх очах ТРО ліквідували чергового диверсанта. Увечері бувало таке: виходиш покурити на загальний балкон, а знизу чуєш автоматні черги. Єдиним теплим спогадом за весь проведений час оборони Києва була пропозиція руки та серця від мого хлопця, сидячи за гостинним диваном під час чергового обстрілу. Вже потім приїхавши до Луцька на деякий час, ми трохи розслабилися: коли я вперше замовила каву і почала її пити в мене покотилися сльози – я думала, що ніколи більше такої кави не вип'ю.
Моя особиста рефлексія воєнного часу.
Тут моя ненависть, злість, образа та надія.
Лисичанськ
Єлизавета Махрова
Київ