Артемій Бондаренко
Луганськ
Київ
2014-й рік перетворив моє життя на якесь сьонен-аніме з суцільними випробовуваннями, купою різних локацій, сюжетних арок, персонажів й зі зростанням головного героя. У Київ я потрапив несподівано, тобто: сів у авто, приїхав на вокзал, приїхав у повністю інший світ у тому що на мені було. Я не знаю яким був би переїзд, якби мій батько, журналіст В'ячеслав Бондаренко, не потрапив до сепарського полону під час виконання свого завдання — репортажу про хід виборів президента в Луганській області. Його там катували. Повернувся він весь фіолетовий від синців, зі зламаними ребрами та з ретроградною амнезією.
Якщо мій світ був до цього малесеньким, то тепер він став глобальним, шо ващє. Літо 2014-го було найдовшим з усіх, які в мене були, здебільшого через незнання того, що взагалі буде в майбутньому. В перший місяць ми жили в трьох квартирах у Києві. Ще був Львів, Пустомити, Моршин, Верховина… А ще я був у першому дитячому таборі в своєму житті. В Чернівецькій області…
Червень був увесь про навідування батька в лікарні та якихось івентів для/про переселенців. Липень — перша в моєму житті подорож Західною Україною. Серпень — звикання до нового життя в Києві.
Про школу ми згадали десь за тиждень до її початку. 4-й клас був жахом. Мої чудові однокласники зразу «поставили на мені клеймо», буцімто я найгірша людина на Землі. Мене били ногами, зокрема хлопчик, чия мама — завуч (у майбутньому вона стала директором). Моя класний керівник дружила з цією пані, тому цьому хлопчику все сходило з рук, зокрема ситуація, що назавжди викарбується в моїй голові: я завалений на підлозі, а він б'є мене на очах у вчителя. Що вона зробила/як відреагувала? Вилаяла мене (добре, що хоча б батьків не визвала через мою «погану поведінку», а то був би ще більший сюр). Крім того, я став боятися брати участь у футболі на фізкультурах та під час інших дворових ігрищ, бо якщо команда, у якій був я програвала, то це через мене. Авжеж мене треба покарати за це побиттям в роздягальні.
Якщо мій світ був до цього малесеньким, то тепер він став глобальним, шо ващє. Літо 2014-го було найдовшим з усіх, які в мене були, здебільшого через незнання того, що взагалі буде в майбутньому. В перший місяць ми жили в трьох квартирах у Києві. Ще був Львів, Пустомити, Моршин, Верховина… А ще я був у першому дитячому таборі в своєму житті. В Чернівецькій області…
Червень був увесь про навідування батька в лікарні та якихось івентів для/про переселенців. Липень — перша в моєму житті подорож Західною Україною. Серпень — звикання до нового життя в Києві.
Про школу ми згадали десь за тиждень до її початку. 4-й клас був жахом. Мої чудові однокласники зразу «поставили на мені клеймо», буцімто я найгірша людина на Землі. Мене били ногами, зокрема хлопчик, чия мама — завуч (у майбутньому вона стала директором). Моя класний керівник дружила з цією пані, тому цьому хлопчику все сходило з рук, зокрема ситуація, що назавжди викарбується в моїй голові: я завалений на підлозі, а він б'є мене на очах у вчителя. Що вона зробила/як відреагувала? Вилаяла мене (добре, що хоча б батьків не визвала через мою «погану поведінку», а то був би ще більший сюр). Крім того, я став боятися брати участь у футболі на фізкультурах та під час інших дворових ігрищ, бо якщо команда, у якій був я програвала, то це через мене. Авжеж мене треба покарати за це побиттям в роздягальні.
На наступний рік я перейшов у іншу школу, яка була ближча до нашого місця проживання. Її я й закінчив, хоча й із родиною переїздив у іншу квартиру в 2016-му. Чи змінилось ставлення у цьому навчальному закладі? Спочатку взагалі не змінилося, а потім я й сам не знаю як я став важливою частиною колективу, хоча відчуття того, що я «новенький» було в мене до 10-го класу. Активний булінг був у 2015-2016. Знову побиття в роздягальні та знецінювання мене як людини. Тільки в цей раз мене вважали поганим і вчителі, зокрема мій класний керівник. Вона по суті й була цим фінальним босом-мастермайндом, що наставляв проти мене вчителів (бо вони ж такі падружкі-підружкі між собою) та зіштовхував між собою лобами учнів у класі та між паралелями. У 2017-2018 мене перестали бити, бо я давав відсіч, але я все ще «тот странний из Донецка».
Карантин, війна та в цілому 2019-2022 роки об'єднали мій клас. Я відстояв себе, класний керівник хвалить та каже, що інші вчителі теж мене вважають гарним учнем та все таке. Дистанційне навчання мені нормально зайшло: нічого не відволікає від занять, є зона комфорту та купа часу. Одинадцятий клас був точно дуже дивним для мене. Паралелі об'єднали, тому я був майже у новому колективі. Там мене зразу прийняли нові однокласники, а новий класний керівник пишається мною. Пам'ятаю, що вона сказала, що вчителі хвалять мене, і те що раніше вони казали, що я був буйним чи щось таке. На це я відповів їй, що мене цькували декілька років поспіль і що не того вважали поганим. Після цієї розмови вона почала сприймати мене ще більш позитивно.
Розумію, що з моєї розповіді я можу показатися якимось страждальцем чи моя школа — замком тиранії, але ні, це не так. Багато моїх близьких приятелів та друзів звідти, і хоча зараз я й мало спілкуюся з ними, я ціную проведений з ними час. Деякі мої однокласники сказали, що без мене їх шкільне життя було б набагато сумнішим. Мабуть через це позитивне ставлення в кінці свого навчання в школі я й не можу відпустити 5-6 класи, повертаючись до того часу в спогадах. Я знаю, що люди змінюються, але просто дивно, що спочатку мої риси характеру та поведінка відштовхували людей, а потім ті ж самі характеристики їм і подобались.
Але, не школою єдиною.
За цей час я був на різних фестивалях — Atlas Weekend, Koktebel Jazz Festival, Країна Мрій, відвідав Польщу, Болгарію, Литву, був у літніх таборах, де купа людей прийняли мене таким, який я є. Знявся в головної ролі в короткометражному фільмі «Київська історія» Михайла Маслобойщикова, за який я отримав нагороду за найкращу чоловічу роль на фестивалі «Відкрита ніч» у 2019. Написав «Маніфест учня дуже середньої школи» http://manifestuchnya.tilda.ws/ коли був у дев'ятому класі. Мені не сподобалося, що відбувається в моїй школі, тому я й написав цей текст. Не скажу, що він прям настільки розлетівся, але ті люди, що його прочитали були мені вдячні за мою позицію та думки.
Літо в 2019-2021 роках було для мене новим відкриттям Луганщини (авжеж, не окупованих територій). Центральними подіями для мене були фестивалі «TerraFox» в Сєвєродонецьку. Початково ці мандрівки мали мету допомоги організаторам цих івентів. Але далі ці подорожі перетворювалися у дослідження моєї малої батьківщини по-новому: заброшки, виставки, виступи місцевих музикантів, секонд-хенди з купою речей з Британії, зокрема з колекційними фігурками та іншими гіковськими штуками. А ще — багатокілометрові піші походи. Краєвиди — дивовижні. Урбаністика хоча й у цілому всюди схожа, але якісь локальні штуки, такі як вивіски, мозаїки, якісь маленькі магази та великі ТРЦ, ринки з купою фруктів та бабусь — все має свій колорит. Індустріальні об'єкти взагалі мені подобаються як естетика, але коли я бачив живцем терикони, газовідвідні вежі, градирні — то це мене приголомшувало. Кожного разу, дивлячись на них, я представляв як по ним бігає їжак Сонік з однойменної гри та нищить роботів, рятуючи тваринок. Я обожнюю степ. Хоча всюди й купа посадок та оброблених людьми полів, але ті ділянки дикої землі дають мені відчуття того, що Земля — якась нескінченна дорога, а не еліпс.
Під час такої подорожі в 2019 нарешті побачив своїх дідусів та бабусь, а на наступний рік обидва дідуся померли... Я дуже радий, що побачив їх хоча б тоді. Ці люди так вплинули на моє раннє дитинство та на формування мене як особистості, що мати мить з ними після стількох років розлуки — дуже цінний спогад для мене.
Я дуже вдячний «Гарелеї» за надання можливості показати себе як митця. Завдяки цьому проєкту, мої роботи були на декількох виставках, у зіні, а тепер я пишу про себе в цей журнал.
У Києві я здебільшого гуляю вулицями та парками, надихаючись локаціями для творчості. Я багато фотографую, але не просто для того, щоб зафіксувати момент, залишивши його в купі різних забутих світлин, а для збереження свого життя через малі деталі. Крім того купа фоток це й референси для малюнків. У цілому моя творчість про малі деталі й буденність — чи це голови песиків, чи то дивні люди, що кажуть дурню.
Я не знаю, ким я взагалі б був, якщо не події 2014-го, але не зважаючи на всілякий у моєму житті негатив, що продовжується й зараз, я отримав багато досвіду та виріс як організм, персона та митець. Я вдячний усім людям, що допомогли й допомагають мені під час цього шляху, бо й хоча я людина самостійна, без підтримки я просто б зламався.
Карантин, війна та в цілому 2019-2022 роки об'єднали мій клас. Я відстояв себе, класний керівник хвалить та каже, що інші вчителі теж мене вважають гарним учнем та все таке. Дистанційне навчання мені нормально зайшло: нічого не відволікає від занять, є зона комфорту та купа часу. Одинадцятий клас був точно дуже дивним для мене. Паралелі об'єднали, тому я був майже у новому колективі. Там мене зразу прийняли нові однокласники, а новий класний керівник пишається мною. Пам'ятаю, що вона сказала, що вчителі хвалять мене, і те що раніше вони казали, що я був буйним чи щось таке. На це я відповів їй, що мене цькували декілька років поспіль і що не того вважали поганим. Після цієї розмови вона почала сприймати мене ще більш позитивно.
Розумію, що з моєї розповіді я можу показатися якимось страждальцем чи моя школа — замком тиранії, але ні, це не так. Багато моїх близьких приятелів та друзів звідти, і хоча зараз я й мало спілкуюся з ними, я ціную проведений з ними час. Деякі мої однокласники сказали, що без мене їх шкільне життя було б набагато сумнішим. Мабуть через це позитивне ставлення в кінці свого навчання в школі я й не можу відпустити 5-6 класи, повертаючись до того часу в спогадах. Я знаю, що люди змінюються, але просто дивно, що спочатку мої риси характеру та поведінка відштовхували людей, а потім ті ж самі характеристики їм і подобались.
Але, не школою єдиною.
За цей час я був на різних фестивалях — Atlas Weekend, Koktebel Jazz Festival, Країна Мрій, відвідав Польщу, Болгарію, Литву, був у літніх таборах, де купа людей прийняли мене таким, який я є. Знявся в головної ролі в короткометражному фільмі «Київська історія» Михайла Маслобойщикова, за який я отримав нагороду за найкращу чоловічу роль на фестивалі «Відкрита ніч» у 2019. Написав «Маніфест учня дуже середньої школи» http://manifestuchnya.tilda.ws/ коли був у дев'ятому класі. Мені не сподобалося, що відбувається в моїй школі, тому я й написав цей текст. Не скажу, що він прям настільки розлетівся, але ті люди, що його прочитали були мені вдячні за мою позицію та думки.
Літо в 2019-2021 роках було для мене новим відкриттям Луганщини (авжеж, не окупованих територій). Центральними подіями для мене були фестивалі «TerraFox» в Сєвєродонецьку. Початково ці мандрівки мали мету допомоги організаторам цих івентів. Але далі ці подорожі перетворювалися у дослідження моєї малої батьківщини по-новому: заброшки, виставки, виступи місцевих музикантів, секонд-хенди з купою речей з Британії, зокрема з колекційними фігурками та іншими гіковськими штуками. А ще — багатокілометрові піші походи. Краєвиди — дивовижні. Урбаністика хоча й у цілому всюди схожа, але якісь локальні штуки, такі як вивіски, мозаїки, якісь маленькі магази та великі ТРЦ, ринки з купою фруктів та бабусь — все має свій колорит. Індустріальні об'єкти взагалі мені подобаються як естетика, але коли я бачив живцем терикони, газовідвідні вежі, градирні — то це мене приголомшувало. Кожного разу, дивлячись на них, я представляв як по ним бігає їжак Сонік з однойменної гри та нищить роботів, рятуючи тваринок. Я обожнюю степ. Хоча всюди й купа посадок та оброблених людьми полів, але ті ділянки дикої землі дають мені відчуття того, що Земля — якась нескінченна дорога, а не еліпс.
Під час такої подорожі в 2019 нарешті побачив своїх дідусів та бабусь, а на наступний рік обидва дідуся померли... Я дуже радий, що побачив їх хоча б тоді. Ці люди так вплинули на моє раннє дитинство та на формування мене як особистості, що мати мить з ними після стількох років розлуки — дуже цінний спогад для мене.
Я дуже вдячний «Гарелеї» за надання можливості показати себе як митця. Завдяки цьому проєкту, мої роботи були на декількох виставках, у зіні, а тепер я пишу про себе в цей журнал.
У Києві я здебільшого гуляю вулицями та парками, надихаючись локаціями для творчості. Я багато фотографую, але не просто для того, щоб зафіксувати момент, залишивши його в купі різних забутих світлин, а для збереження свого життя через малі деталі. Крім того купа фоток це й референси для малюнків. У цілому моя творчість про малі деталі й буденність — чи це голови песиків, чи то дивні люди, що кажуть дурню.
Я не знаю, ким я взагалі б був, якщо не події 2014-го, але не зважаючи на всілякий у моєму житті негатив, що продовжується й зараз, я отримав багато досвіду та виріс як організм, персона та митець. Я вдячний усім людям, що допомогли й допомагають мені під час цього шляху, бо й хоча я людина самостійна, без підтримки я просто б зламався.
Прокинувшись о 7:00 (для того, щоб піти до школи), я побачив свого батька перед собою. Це був радісний момент, бо я подумав, що він кличе мене снідати... Яким же шоком для мене було те, що мій тато повідомив мені не про омлет, а про початок повномасштабного вторгнення кацапів. На хвильку я був у ступорі, а потім почав фігачити день за днем: допомагав прибирати в бомбосховищі, мішав бандерівські смузі, збирав сміття у дворі, бо його не вивозили, волонтерів майже кожного дня у магазині Сільпо… Чи вірив я повноцінний наступ? Не знаю... Для мене було більш важливе навчання, а на руських якось начхати, бо на гімно не ображаються. Перший місяць глобальної війни був для мене марафоном: у перший день з родиною дізнався про сховище, перезнайомились із сусідами, а ще в якийсь момент я пішов у творчій ескапізм і, дивлячись на нескінченну колону транспорту, що їхала з Києва, домальовував свої діджитал роботи. На наступний день я вже збирав пляшки для «коктейлів», і купкою сусідів ми шукали бензин, що виявилося складною роботою. 1-го березня я з батьками вже волонтерив в «Сільпо». Досвід у продуктовому магазині виявився доволі різнобарвним для мене. Хоча це й була фізична праця, але вона стала поштовхом для моєї творчості, бо деяких з бабусь-покупниць я замальовував у блокнот. Крім того, починаючи з другого тижня війни й закінчуючи кінцем травня, я разом з батьком проводив антистресову зарядку у форматі Facebook-трансляцій. Кожен день о 20:00, майже без вихідних. Що це таке? Це комплекс вправ, спрямований на розслаблення та взяття думок під контроль через тіло. Крім того, у кінці кожного випуску батько рекомендував фільми, а я музику. Це було таким-собі подкастом, бо взаємодія з аудиторією та якісь життєві історії були важливою складовою проєкту. Ми на час заморозили ці стріми, бо наші життя стали більш зайнятими та ми в цілому втомилися від цього проєкту. Це був гарний досвід, який допоміг великій кількості глядачів та мені в тому числі.
Саме зараз я активно займаюся вступом до Київського національного університету театру, кіно і телебачення імені Івана Карповича Карпенка-Карого. Дивні дні: якийсь з тижнів я майже не спав, але кріплюся. Поступлю-не поступлю, але персональний зріст уже є.
Саме зараз я активно займаюся вступом до Київського національного університету театру, кіно і телебачення імені Івана Карповича Карпенка-Карого. Дивні дні: якийсь з тижнів я майже не спав, але кріплюся. Поступлю-не поступлю, але персональний зріст уже є.
Як ви зустріли війну у 2014 році? Що пам'ятаєте з того? Скільки вам було років?
Як для вас пройшли 2014-2015 роки? Розкажіть, будь ласка, цю історію в деталях.
Як для вас пройшли 2014-2015 роки? Розкажіть, будь ласка, цю історію в деталях.
"Де ви були ці 8 років?". Як для вас пройшов цей час, чи щось змінилось з подій у 2014 році у вашому житті? Що на вас більш за все вплинуло за цей час? Будь ласка, напишіть в деталях.
Як ви зустріли 24 лютого 2022 року? Чи вірили в те, що повномасштабний наступ почнеться? Де ви зараз? Чим займаєтесь? Що думаєте про своє майбутнє зараз?
Поки я була Луцьку, мої родичі з США організували в Лос-Анджелесі благодійну виставку моїх картин, де збирали гроші нашим військовим. Зараз я знову у Києві, ми з хлопцем працюємо, начебто майже все, як у мирний час, але ні, тепер ми інші. Щоразу, йдучи в душ або засинаючи, я не можу перестати думати про війну, про людей у Маріуполі, Бучі, в моєму рідному Лисичанську. Щодня я судомно читаю новини, шукаю серед фото зруйнованих будинків свою квартиру.
Нічого незвичайного не було. Я жила далі підлітковим життям, перейшла до Лисичанської гімназії. Вступила в київський університет, багато працювала, проводила час з друзями та зустріла кохану людину. Я жила життям звичайної київської дівчинки. Планувала після університету поміняти свій професійний профіль — пішла вчитися на геймдизайнера, але, як розумієте, доучитися не вийшло.
Мені тринадцятий минало)
Літо 2014 року я пам'ятаю лише моментами. В силу мого віку я не відчувала всю небезпеку ситуації.
Та й батьки були тоді відповідальні за моє життя. У кору головного мозку вдрукувалися ночівлі у коридорі та підвалі. Добре пам'ятаю, як не було світла і ми тягали генератори з гаража дідуся, щоб мінімально підзарядити телефони. Що кумедне, 24 лютого вранці я насамперед накупила цигарок та алкоголю – бо запам'ятала з 2014 року, що це найцінніші товари під час війни, які можна обміняти на що завгодно.
Літо 2014 року я пам'ятаю лише моментами. В силу мого віку я не відчувала всю небезпеку ситуації.
Та й батьки були тоді відповідальні за моє життя. У кору головного мозку вдрукувалися ночівлі у коридорі та підвалі. Добре пам'ятаю, як не було світла і ми тягали генератори з гаража дідуся, щоб мінімально підзарядити телефони. Що кумедне, 24 лютого вранці я насамперед накупила цигарок та алкоголю – бо запам'ятала з 2014 року, що це найцінніші товари під час війни, які можна обміняти на що завгодно.
Я думаю, безглуздо вже говорити: «це був найстрашніший ранок у моєму житті», — він був таким для кожного українця. О сьомій ранку мене розбудила моя сусідка і колега по роботі словами: «Дівки, вставайте — війна почалася». Насамперед під час хаотичних зборів особистих речей я зателефонувала батькам, які за 2 дні до подій встигли виїхати з Лисичанська. Як не дивно – я була спокійна, думаю, так спрацював мій захисний механізм. Насамперед я мала добратися до квартири мого хлопця, а ридати вже потім. Мені пощастило, що з ним ми жили тоді поряд, у пішій доступності.
Коли ми зайшли в квартиру, то просто лежали перші кілька годин і мовчали. Ми не плакали, нічого не говорили – просто мовчали. Перші три тижні ми не виїжджали із Києва. Сходити за продуктами – був цілий небезпечний квест. Якось, стоячи у черзі біля магазину, на моїх очах ТРО ліквідували чергового диверсанта. Увечері бувало таке: виходиш покурити на загальний балкон, а знизу чуєш автоматні черги. Єдиним теплим спогадом за весь проведений час оборони Києва була пропозиція руки та серця від мого хлопця, сидячи за гостинним диваном під час чергового обстрілу. Вже потім приїхавши до Луцька на деякий час, ми трохи розслабилися: коли я вперше замовила каву і почала її пити в мене покотилися сльози – я думала, що ніколи більше такої кави не вип'ю.
Моя особиста рефлексія воєнного часу.
Тут моя ненависть, злість, образа та надія.
Тут моя ненависть, злість, образа та надія.
Лисичанськ
Єлизавета Махрова
Київ