Юля Данилова
Горлівка. Донецька область
Харків
Мені виповнилось 18 років (власне про це я і намалювала комікс). Я жила зі своєю мамою і молодшою сестрою. Вчилась у місцевому виші, в який мене змусили вступити родичи і я його ненавиділа. В місті у мене було багато хороших друзів. Всі ці дні були наче в тумані… Я була підлітком, який тільки-но поборов свої соціальні страхи і нарешті насолоджувався часом в веселих компаніях. Я не хотіла вірити, що ці веселі компанії от-от розпадуться через війну. З осені 2013 року ми тільки і говорили про Майдан, про важливість громадянської позиції, плюси євроінтеграції, боротьбу проти державного насильства тощо. Потім ми стали розмовляти про «прихід ДНР» у місто. І згодом про війну. Батько мого друга працював в поліції і зміг зберегти флаг України після захвату РУВД. Здається, він тримає його вдома і чекає коли зможе повісити. Ще у мене того року з’явився вітчим. Він британець і іноді приїжджав в Україну. Встиг погуляти з нами українським Донецьком (доречі, часто порівнював його з Женевою), побачити донецький аеропорт і, на жаль, як майорить прапор «ДНР» на горлівській мерії.

Переїхала в Харків. У родичів довго жити моя родина не змогла. Дядя нас називав «несправжніми біженцями», бо ми не чули вибухів, навіть відбирав їжу. Тому ми швидко з’їхали на арендоване житло, а його було знайти досить важко з нашою пропискою… Важко було і знайти школу моїй сестрі, і мені вступити до іншого вишу. Нам дуже допомогав вітчим морально і фінансово. Спочатку раділа, що втекла з Донбасу поки там не стало більше обстрілів, а потім стала усвідомлювати наскільки я чужа в Харкові і наскільки я сумую за домом. Допомогла подружці переїхати в Харків з Горлівки. Деякі друзі спочатку були в Харкові, а потім всі загубились: одні роз‘їхались по світу, інші повернулись в Горлівку, ще хтось придбав залежність, хтось працює на декількох роботах, щоб допомогти родині тощо. А ще ми ставали іншими людьми. Всі 8 років я провела у психотерапевтів, бо знову боролась з соціальною тривожністю. Все треба було починати спочатку. Заводити собі друзів, купляти одяг, меблі, пізнавати місто. Почала малювати, закінчила виш. Доречі, мій псевдонім — юля пілюля — я відібрала у нашого місцевого лісничого Колі Пілюлі. Просто я завжди думала, що мені це прізвище краще личить. Ми вже майже не бачили батька і майже не їздили в Горлівку. Проте я дуже полюбила Харків і стала сильно цінувати дім.


До війни я старанно готувалась, дуже боялась, що буде напад на Харків. На жаль все вийшло набагато гірше. 24 лютого я відпочивала з друзями в Буковелі і заздалегідь забрала з собою всі необхідні речі. Дуже хотіла повернутися в Харків, але друзям вдалось мене вмовити виїхати в Польщу. Перші дні були просто жахливі, ледь спала і їла. Проте заспокоювало, що я вже маю досвід біженки і він мені може допомогти — типу нейронні зв’язки вже є. В Польщі я провела всю весну. Весь цей час я багато працювала, волонтерила як ілюстраторка, спілкувалась з журналістами, допомагала родині. Дізналась, що мій батько вступив до лав російської армії. Це страшний удар для мене. Іноді бачу галюцинації з ним в формі і з автоматом. Майже не бачила Європи, проте побачила друзів і знайомих, яких змогла. Потім повернулась в Україну. Дуже сумувала за ріднею і хлопцем. Вітчим помер від серцевого нападу в Харкові під час обстрілів. Дякую, що я нічого більше не втратила. На весну я планувала походи з друзями, весілля з хлопцем. Все це відкладено на інші часи. В Польщі я ледь соромилась, а вдома відчуваю шалений прилив енергії. Хочу творити більше, мандрувати Україною, дізнаватись про свою культуру. Проте не знаю, де тепер жити і які плани на майбутнє будувати. Знаю лише, що нас чекає перемога, а що буде далі — залежить від мене. Сподіваюсь, я витримаю усе, що підготувала мені доля.

Як ви зустріли війну у 2014 році? Що пам'ятаєте з того? Скільки вам було років?
Як для вас пройшли 2014-2015 роки? Розкажіть, будь ласка, цю історію в деталях.
"Де ви були ці 8 років?". Як для вас пройшов цей час, чи щось змінилось з подій у 2014 році у вашому житті? Що на вас більш за все вплинуло за цей час? Будь ласка, напишіть в деталях.
Як ви зустріли 24 лютого 2022 року? Чи вірили в те, що повномасштабний наступ почнеться? Де ви зараз? Чим займаєтесь? Що думаєте про своє майбутнє зараз?


Поки я була Луцьку, мої родичі з США організували в Лос-Анджелесі благодійну виставку моїх картин, де збирали гроші нашим військовим. Зараз я знову у Києві, ми з хлопцем працюємо, начебто майже все, як у мирний час, але ні, тепер ми інші. Щоразу, йдучи в душ або засинаючи, я не можу перестати думати про війну, про людей у Маріуполі, Бучі, в моєму рідному Лисичанську. Щодня я судомно читаю новини, шукаю серед фото зруйнованих будинків свою квартиру.
Нічого незвичайного не було. Я жила далі підлітковим життям, перейшла до Лисичанської гімназії. Вступила в київський університет, багато працювала, проводила час з друзями та зустріла кохану людину. Я жила життям звичайної київської дівчинки. Планувала після університету поміняти свій професійний профіль — пішла вчитися на геймдизайнера, але, як розумієте, доучитися не вийшло.
Мені тринадцятий минало)

Літо 2014 року я пам'ятаю лише моментами. В силу мого віку я не відчувала всю небезпеку ситуації.
Та й батьки були тоді відповідальні за моє життя. У кору головного мозку вдрукувалися ночівлі у коридорі та підвалі. Добре пам'ятаю, як не було світла і ми тягали генератори з гаража дідуся, щоб мінімально підзарядити телефони. Що кумедне, 24 лютого вранці я насамперед накупила цигарок та алкоголю – бо запам'ятала з 2014 року, що це найцінніші товари під час війни, які можна обміняти на що завгодно.
Я думаю, безглуздо вже говорити: «це був найстрашніший ранок у моєму житті»‎, — він був таким для кожного українця. О сьомій ранку мене розбудила моя сусідка і колега по роботі словами: «Дівки, вставайте — війна почалася»‎. Насамперед під час хаотичних зборів особистих речей я зателефонувала батькам, які за 2 дні до подій встигли виїхати з Лисичанська. Як не дивно – я була спокійна, думаю, так спрацював мій захисний механізм. Насамперед я мала добратися до квартири мого хлопця, а ридати вже потім. Мені пощастило, що з ним ми жили тоді поряд, у пішій доступності.
Коли ми зайшли в квартиру, то просто лежали перші кілька годин і мовчали. Ми не плакали, нічого не говорили – просто мовчали. Перші три тижні ми не виїжджали із Києва. Сходити за продуктами – був цілий небезпечний квест. Якось, стоячи у черзі біля магазину, на моїх очах ТРО ліквідували чергового диверсанта. Увечері бувало таке: виходиш покурити на загальний балкон, а знизу чуєш автоматні черги. Єдиним теплим спогадом за весь проведений час оборони Києва була пропозиція руки та серця від мого хлопця, сидячи за гостинним диваном під час чергового обстрілу. Вже потім приїхавши до Луцька на деякий час, ми трохи розслабилися: коли я вперше замовила каву і почала її пити в мене покотилися сльози – я думала, що ніколи більше такої кави не вип'ю.
Моя особиста рефлексія воєнного часу.
Тут моя ненависть, злість, образа та надія.
Лисичанськ
Єлизавета Махрова
Київ