Анатолій Мєдвєдєв
Добропілля. Донецька область
Війну я зустрів студентом четвертого курсу Донецького технікуму ЛНАУ у Красногорівці, де я здобував освіту і жив. Мені було 20 років, я готовився скласти заліки й іспити в технікумі та готовився скласти іспит на вступ в Луганський НАУ. Якоїсь чіткої дати відліку початку війни, коли я мешкав в Красногорівці й щотижня їздив додому в Добропілля і відпочити в Донецьк, — для мене не існувало. Однієї з ознак, що наш Євромайдан переростає з революції у війну з сусідньою державою, особисто для мене було — вбивство Дмитра Чернявського у Донецьку на початку березня 2014 року. Після цього я відчув більшу агресію і ворожість стосовно себе зі сторони окремих одногрупників, які дотримувалися проросійських поглядів, і які почали мене — анархіста — називати чомусь «бандерівцем». Якщо у Краматорську і Слов'янську розпочалось відкрите збройне протистояння, то в Красногорівці та Донецьку все йшло за своїм сценарієм. Спочатку одного разу, коли їхав у Донецьк та чекав тролейбус на Абакумово, я побачив, що біля ринку ходять група озброєних люмпен-пролетарів та «зеків», які ще недавно більшу частину свого часу проводили біля прийомки, де поряд була наливайка, а сьогодні вони вже з палками, трубами та обрізом шукали міфічних «бендерівців». Вони підійшли до зупинки та пильно вдивлялись в обличчя людей, які чекали тролейбуса. Один іредентист підійшов до чоловіка і сказав: «Покажи свій паспорт». Той відповів: «Хто ти такий, що я тобі щось буду показувати? Я їду на роботу». Інші «республіканці», помітивши, що там щось затягується, підійшли до першого і разом кудись його повели. Він кричав: «Чоловіки, ви чого? Я шахтар! Який я “бендеравец”?» Я в цей час сів в тролейбус та поїхав на Золоте Кільце. В місті я помітив людей в військовій формі без розпізнавальних знаків. Я пішов в сторону Артема і побачив, що в усі магазини, яки тяглись з станції Яма, заходили люди у форм. Я подумав, що вони збирають «народні податки». Само місто справляло дивне враження — наче все те що і було, а настрій вже інший. В місті було відчуття, що ти залишився сам на сам — без держави; міліціонери, які казали «ми з народом» та спокійно ходили поряд з озброєними іредентистами, були тому підтвердженням — державної влади в Донецьку немає.
В травні під час пари до нас в аудиторію зайшов викладач, який збирав гроші на поміч студенту з паралельної групи: після «підвалу» бойовиків хлопець потрапив в реанімацію. Він нам коротко розповів, що сталось: «Студент йшов біля Донецької ОДА з товаришем та в голос сказав: “Мавпи зі зброєю”, — це почув якийсь озброєний іредентист, підійшов до нього та спитав: “Що ти там сказав? Ти що з правого сектору?”, — він відповів, що ні. Бойовик сказав: “Зараз розберемось”, — та забрали його на підвал». Після цієї короткої розповіді викладач нас закликав бути обережними та не провокувати озброєних людей.
Поступово люмпен-пролетарі з Абакумово зникли, а на їх місце прийшли молоді спортивні бойовики, які між Старомихайлівкою і Донецьком облаштували блокпост. В самому Донецьку я все частіше став помічати людей у військовій формі. Вони часто запитували де і що знаходиться, як кудись доїхати або дійти. Одного разу під час відвідин бібліотеки Крупської, куди я часто їздив у краєзнавчий відділ, до гардеробної, де я здавав свої речі, підійшов пародійний типовий донбасівець-шахтар зі смаглявою шкірою і чорною бородою. Ламаною російською мовою він попросив, щоб подивились за бронежилетом, поки він кудись збігає. Я у гардеробниці спитав: «Що це?» Вона відповіла: «Таки часи».
Перед самим початком активних бойових дій у Донецьку, я приїхав з Добропілля в Красногорівку. Одразу поїхав в Донецьк поїсти. Я стояв біля Ями та їв шаурму. В цей час мені задзвонив одногрупник і спитав: «Де ти?» Я сказав: «На Ямі, а що таке?», — він каже: «Наші приїхали». Я питаю: «Хто це — наші?» Він каже: «Росіяни. Вони зараз на Артема». Я йому відповів: «Які вони наші? Ти що, хворий?» — та відключився. На наступний день я мусив складати іспит — чи то з хірургії, чи то з патанатомії — вже не пам'ятаю. Усі вранці ми зібрались на вулиці біля клініки в технікуму у Красногорівці. І в цей час почули вибухи та стрілянину в напрямку Донецького аеропорту, а пізніше вдалині над аеропортом здійнявся чорний дим. Я підійшов до викладача і сказав: «Війна… Поставте всім автоматом залік». Він мені відповів: «Війна війною, а іспити та навчання за розкладом».
В кінці травня, щоб якось висловити свою позицію і незгоду з тим, що відбувалось, я поголив голову і залишив оселедець. В такому вигляді я влітку через купу блокпостів бойовиків їздив у Горлівський музей до Павла Безпощадного, на ознайомчу поїздку до Луганського НАУ і купу разів — до Донецька і Добропілля.
В кінці липня 2014 року я зібрав свої речі та кількома ходками через Донецьк вивіз їх у Добропілля. В останній ходці я віз маленьку сумку з речами: кілька холстів, фарби, пензлі та мою першу великоформатну картину — «Один», яку я зміг домалювати тільки через рік. По приїзду в Добропілля у мене було головне питання: що робити далі? Їхати у Луганськ? Перевестись у Харків? Я вибрав третє і у жовтні 2014 поїхав у Польщу, в місто Срем.
В травні під час пари до нас в аудиторію зайшов викладач, який збирав гроші на поміч студенту з паралельної групи: після «підвалу» бойовиків хлопець потрапив в реанімацію. Він нам коротко розповів, що сталось: «Студент йшов біля Донецької ОДА з товаришем та в голос сказав: “Мавпи зі зброєю”, — це почув якийсь озброєний іредентист, підійшов до нього та спитав: “Що ти там сказав? Ти що з правого сектору?”, — він відповів, що ні. Бойовик сказав: “Зараз розберемось”, — та забрали його на підвал». Після цієї короткої розповіді викладач нас закликав бути обережними та не провокувати озброєних людей.
Поступово люмпен-пролетарі з Абакумово зникли, а на їх місце прийшли молоді спортивні бойовики, які між Старомихайлівкою і Донецьком облаштували блокпост. В самому Донецьку я все частіше став помічати людей у військовій формі. Вони часто запитували де і що знаходиться, як кудись доїхати або дійти. Одного разу під час відвідин бібліотеки Крупської, куди я часто їздив у краєзнавчий відділ, до гардеробної, де я здавав свої речі, підійшов пародійний типовий донбасівець-шахтар зі смаглявою шкірою і чорною бородою. Ламаною російською мовою він попросив, щоб подивились за бронежилетом, поки він кудись збігає. Я у гардеробниці спитав: «Що це?» Вона відповіла: «Таки часи».
Перед самим початком активних бойових дій у Донецьку, я приїхав з Добропілля в Красногорівку. Одразу поїхав в Донецьк поїсти. Я стояв біля Ями та їв шаурму. В цей час мені задзвонив одногрупник і спитав: «Де ти?» Я сказав: «На Ямі, а що таке?», — він каже: «Наші приїхали». Я питаю: «Хто це — наші?» Він каже: «Росіяни. Вони зараз на Артема». Я йому відповів: «Які вони наші? Ти що, хворий?» — та відключився. На наступний день я мусив складати іспит — чи то з хірургії, чи то з патанатомії — вже не пам'ятаю. Усі вранці ми зібрались на вулиці біля клініки в технікуму у Красногорівці. І в цей час почули вибухи та стрілянину в напрямку Донецького аеропорту, а пізніше вдалині над аеропортом здійнявся чорний дим. Я підійшов до викладача і сказав: «Війна… Поставте всім автоматом залік». Він мені відповів: «Війна війною, а іспити та навчання за розкладом».
В кінці травня, щоб якось висловити свою позицію і незгоду з тим, що відбувалось, я поголив голову і залишив оселедець. В такому вигляді я влітку через купу блокпостів бойовиків їздив у Горлівський музей до Павла Безпощадного, на ознайомчу поїздку до Луганського НАУ і купу разів — до Донецька і Добропілля.
В кінці липня 2014 року я зібрав свої речі та кількома ходками через Донецьк вивіз їх у Добропілля. В останній ходці я віз маленьку сумку з речами: кілька холстів, фарби, пензлі та мою першу великоформатну картину — «Один», яку я зміг домалювати тільки через рік. По приїзду в Добропілля у мене було головне питання: що робити далі? Їхати у Луганськ? Перевестись у Харків? Я вибрав третє і у жовтні 2014 поїхав у Польщу, в місто Срем.
Ці вісім років я жив на дві країни по півроку-рік: спочатку у Польщі, далі — у Чехії, у Німеччині, а решту часу — вдома, в Добропіллі. Я працював м’ясником, працівником кухні, монтажником, різноробочим, опалубщиком, водночас продовжував писати маслом і акрилом час від часу, писав короткі оповідання, робив начерки сценаріїв для майбутніх мальованих історій, які так і не втілив в життя. Почав писати історичні статті, пов’язані з історією Донбасу — вониі були надруковані в краєзнавчих збірниках. Найбільше на мене вплинуло те, що живучи тривалий час за кордоном, я продовжував цікавитися історією і культурою Донбасу і це частково сформувало мене і мій світогляд. Я з гордістю можу сказати словами мого земляка — Сосюри, — що «…мене ж бо породив Донбас. Я весь — Донеччини дитина, тече в мені шахтарська кров…»
24 лютого я встав у дев'ятій годині. Дізнався, що почалась війна, зібрався і зайняв чергу, щоб зняти гроші та купити продукти. Те, що війна буде, я зрозумів 21 лютого, коли було засідання радбезу росії, на якому путін визнав російські окупаційні адміністрації донецька, але до 24 лютого я в це не вірив. Зараз я вдома в Добропіллі, думаю, що робити далі, намагаюсь дописати кілька статей і свою першу книгу, пов’язану з історією Донбасу. Я вже простився з Донбасом і прийняв той факт, що я можу залишитись без нічого, але разом з тим я зрозумів, що Донбас це — в першу чергу — люди, а не територія, і де б я не був, я буду намагатися щось робити по можливості для своєї малої батьківщини.
Як ви зустріли війну у 2014 році? Що пам'ятаєте з того? Скільки вам було років?
Як для вас пройшли 2014-2015 роки? Розкажіть, будь ласка, цю історію в деталях.
Як для вас пройшли 2014-2015 роки? Розкажіть, будь ласка, цю історію в деталях.
"Де ви були ці 8 років?". Як для вас пройшов цей час, чи щось змінилось з подій у 2014 році у вашому житті? Що на вас більш за все вплинуло за цей час? Будь ласка, напишіть в деталях.
Як ви зустріли 24 лютого 2022 року? Чи вірили в те, що повномасштабний наступ почнеться? Де ви зараз? Чим займаєтесь? Що думаєте про своє майбутнє зараз?
Поки я була Луцьку, мої родичі з США організували в Лос-Анджелесі благодійну виставку моїх картин, де збирали гроші нашим військовим. Зараз я знову у Києві, ми з хлопцем працюємо, начебто майже все, як у мирний час, але ні, тепер ми інші. Щоразу, йдучи в душ або засинаючи, я не можу перестати думати про війну, про людей у Маріуполі, Бучі, в моєму рідному Лисичанську. Щодня я судомно читаю новини, шукаю серед фото зруйнованих будинків свою квартиру.
Нічого незвичайного не було. Я жила далі підлітковим життям, перейшла до Лисичанської гімназії. Вступила в київський університет, багато працювала, проводила час з друзями та зустріла кохану людину. Я жила життям звичайної київської дівчинки. Планувала після університету поміняти свій професійний профіль — пішла вчитися на геймдизайнера, але, як розумієте, доучитися не вийшло.
Мені тринадцятий минало)
Літо 2014 року я пам'ятаю лише моментами. В силу мого віку я не відчувала всю небезпеку ситуації.
Та й батьки були тоді відповідальні за моє життя. У кору головного мозку вдрукувалися ночівлі у коридорі та підвалі. Добре пам'ятаю, як не було світла і ми тягали генератори з гаража дідуся, щоб мінімально підзарядити телефони. Що кумедне, 24 лютого вранці я насамперед накупила цигарок та алкоголю – бо запам'ятала з 2014 року, що це найцінніші товари під час війни, які можна обміняти на що завгодно.
Літо 2014 року я пам'ятаю лише моментами. В силу мого віку я не відчувала всю небезпеку ситуації.
Та й батьки були тоді відповідальні за моє життя. У кору головного мозку вдрукувалися ночівлі у коридорі та підвалі. Добре пам'ятаю, як не було світла і ми тягали генератори з гаража дідуся, щоб мінімально підзарядити телефони. Що кумедне, 24 лютого вранці я насамперед накупила цигарок та алкоголю – бо запам'ятала з 2014 року, що це найцінніші товари під час війни, які можна обміняти на що завгодно.
Я думаю, безглуздо вже говорити: «це був найстрашніший ранок у моєму житті», — він був таким для кожного українця. О сьомій ранку мене розбудила моя сусідка і колега по роботі словами: «Дівки, вставайте — війна почалася». Насамперед під час хаотичних зборів особистих речей я зателефонувала батькам, які за 2 дні до подій встигли виїхати з Лисичанська. Як не дивно – я була спокійна, думаю, так спрацював мій захисний механізм. Насамперед я мала добратися до квартири мого хлопця, а ридати вже потім. Мені пощастило, що з ним ми жили тоді поряд, у пішій доступності.
Коли ми зайшли в квартиру, то просто лежали перші кілька годин і мовчали. Ми не плакали, нічого не говорили – просто мовчали. Перші три тижні ми не виїжджали із Києва. Сходити за продуктами – був цілий небезпечний квест. Якось, стоячи у черзі біля магазину, на моїх очах ТРО ліквідували чергового диверсанта. Увечері бувало таке: виходиш покурити на загальний балкон, а знизу чуєш автоматні черги. Єдиним теплим спогадом за весь проведений час оборони Києва була пропозиція руки та серця від мого хлопця, сидячи за гостинним диваном під час чергового обстрілу. Вже потім приїхавши до Луцька на деякий час, ми трохи розслабилися: коли я вперше замовила каву і почала її пити в мене покотилися сльози – я думала, що ніколи більше такої кави не вип'ю.
Моя особиста рефлексія воєнного часу.
Тут моя ненависть, злість, образа та надія.
Тут моя ненависть, злість, образа та надія.
Лисичанськ
Єлизавета Махрова
Київ