Левіза Нікуліна
Добропілля. Донецька область
Мені було 16, коли я дізналася, що тепер буде війна. Я тоді жила в невеличкому місті під Донецьком, закінчувала школу, хвилювалася, що не можу здати ЗНО у рідному місті. Прийшлося їхати до Дніпра з ледве знайомими людьми, чиї діти опинилися в такої ж ситуації, як я.
Коли я повернулася (а це була середина літа), моє місто вже було пусте. В магазинах було мало продуктів, на вулицях люди намагалися не світитися. Від цього давило відчуття спустошеності всередині, але війну я ще не чула. Не пам'ятаю, як стався мій перший вибух. Пам'ятаю тільки, що нам з батьками довелося переїхати з нашої багатоповерхівки у дім до бабусі з дідусем. Там був погріб, а погріб — це порятунок… Це все, що я тоді знала. Хоча я не пам'ятаю — як і коли саме я вперше почула вибухи, у мій мозок в'їлася пам'ять про рутину обстрілів. Я прокидалася о 6 ранку, спускалася у погріб, сиділа там десь півгодини. Потім йшла досипати. Потім так само — у день. А потім ще вночі — десь об 11. Далі — спати. І знов все спочатку. У погріб — живеш життя — у погріб — живеш життя — у погріб — лягаєш спати.
В нас не було світла, води, зв'язку. Скільки? Тиждень може… чи два або більше. Тоді не було днів. Вони всі були як один. Мене не випускали навіть на подвір'я; і тільки раз в декілька днів батько брав мене з собою на найближчий пагорб, щоб ми могли піймати зв'язок та подзвонити рідним чи друзям.
Так тривало, аж поки я не дізналася, що поступила в універ. Я хотіла поступати в Харків. В Київ хотіла. Але у батьків були гроші тільки на Донецьк. Тому наступних 8 років я прожила там.
Коли я повернулася (а це була середина літа), моє місто вже було пусте. В магазинах було мало продуктів, на вулицях люди намагалися не світитися. Від цього давило відчуття спустошеності всередині, але війну я ще не чула. Не пам'ятаю, як стався мій перший вибух. Пам'ятаю тільки, що нам з батьками довелося переїхати з нашої багатоповерхівки у дім до бабусі з дідусем. Там був погріб, а погріб — це порятунок… Це все, що я тоді знала. Хоча я не пам'ятаю — як і коли саме я вперше почула вибухи, у мій мозок в'їлася пам'ять про рутину обстрілів. Я прокидалася о 6 ранку, спускалася у погріб, сиділа там десь півгодини. Потім йшла досипати. Потім так само — у день. А потім ще вночі — десь об 11. Далі — спати. І знов все спочатку. У погріб — живеш життя — у погріб — живеш життя — у погріб — лягаєш спати.
В нас не було світла, води, зв'язку. Скільки? Тиждень може… чи два або більше. Тоді не було днів. Вони всі були як один. Мене не випускали навіть на подвір'я; і тільки раз в декілька днів батько брав мене з собою на найближчий пагорб, щоб ми могли піймати зв'язок та подзвонити рідним чи друзям.
Так тривало, аж поки я не дізналася, що поступила в універ. Я хотіла поступати в Харків. В Київ хотіла. Але у батьків були гроші тільки на Донецьк. Тому наступних 8 років я прожила там.
Коли я поступила у Донецьк, все моє життя змінилося. Я переїхала від батьків до общаги, почала ходити на пари й все таке інше. Я вже знала, що в мене не буде «справжнього» диплома, але вибору в мене теж не було. Батьки наполягали на навчанні. Мама завжди казала: «От принесеш мені диплом, тоді вільна». Тому я чекала звільнення. За ці роки я декілька разів їздила до Дніпра до найкращої подруги. Пам'ятаю, тоді треба було спочатку їхати автобусом через блокпости до Костянтинівки, а після вже сідати на потяг.
Ця Костянтинівка стала для мене якимось символом. Містом, де закінчується одне життя і починається інше. Вільне, відкрите. З поштою, смаколиками з дитинства, з банківською карткою, з іншою валютою (гривнями), з іншим всім. У Костянтинівці я постійно плакала, коли вставала с потяга. Я дуже любила і своє місто, і навчання, і людей там, але все одно не хотіла їхати назад. Я хотіла залишитися у Дніпрі, але не могла, і тому поставила собі ціль — після навчання переїхати у будь-якому разі.
Коли я закінчила бакалаврат, батьки наполягали на магістратурі (вставте от тут оцей смайлик, який посміхається зі сльозою під оком). Я поступила. Але паралельно влаштувалася працювати віддалено у дніпровську компанію. Зустріла хлопця, який розділяв мої погляди та бажання переїхати. Ми завели кота та почали збирати гроші. Замість Дніпра обрали Харків. 26 серпні 2021 року я здійснила свою мрію — переїхала в Ха.
Ця Костянтинівка стала для мене якимось символом. Містом, де закінчується одне життя і починається інше. Вільне, відкрите. З поштою, смаколиками з дитинства, з банківською карткою, з іншою валютою (гривнями), з іншим всім. У Костянтинівці я постійно плакала, коли вставала с потяга. Я дуже любила і своє місто, і навчання, і людей там, але все одно не хотіла їхати назад. Я хотіла залишитися у Дніпрі, але не могла, і тому поставила собі ціль — після навчання переїхати у будь-якому разі.
Коли я закінчила бакалаврат, батьки наполягали на магістратурі (вставте от тут оцей смайлик, який посміхається зі сльозою під оком). Я поступила. Але паралельно влаштувалася працювати віддалено у дніпровську компанію. Зустріла хлопця, який розділяв мої погляди та бажання переїхати. Ми завели кота та почали збирати гроші. Замість Дніпра обрали Харків. 26 серпні 2021 року я здійснила свою мрію — переїхала в Ха.
В Харкові ми прожили майже півроку. Знайшли там роботу, друзів. Кота ми, звичайно, привезли з собою. 24 лютого о 5 ранку я відкрила очі та вже знала, що це за звуки. Я була впевнена, що впізнала їх, їх неможливо сплутати. Тоді я відкрила телеграм і побачила, що одразу в декількох чатах люди пишуть повідомлення. Потім були знов вибухи. Тільки тоді я встала, розбудила хлопця і тремтячим голосом сказала, що почалася війна. Коли він вскочив і наказав збирати речі, в мене почалася панічна атака, мабуть, найсильніша за все життя. Але було не до неї, тому ми зібрали все (і кота) та вирішили з найкращим другом їхати до Львова. Квитків вже не було. Ні на сьогодні, ні на завтра, ні через тиждень. Ми вирішили йти до магазину та у банкомат. Це було жахливо. Це обличчя Харкова — німе, перелякане… Ці люди на вулиці — незрозумілі, розгублені, сонні. Всі в чергах. Всі тихі. Це один з найгірших спогадів за той день. Обличчя моєї мрії. Мого нового дому.
Потім були страшні 6 днів під звуки постійних вибухів, а далі на евакуаційному потязі ми виїхали до Львова. 36 годин ми їхали сидячі майже без сну та їжі (дякую волонтерам, які потім передали їжу та воду). Я думала, що кіт помре. Але всі ми вижили.
Спочатку у Львові нас прихистили знайомі, які зробили з квартири прихисток. За 12 днів, що ми там знаходилися, наші знайомі допомогли 54 людям, 6 собакам та 2 котам (так, ми вели облік). Всі ці люди зупинялися у квартирі на різний час: їли, спали, милися, а потім шукали житло або їхали за кордон. Серед них були й ми. Пізніше ми знайшли квартиру, але самі не мали змоги її знімати, тому вирішили «поділити» її ще з двома людьми. Так ми жили майже три місяці. Тільки в червні ми змогли знайти постійне житло та жити окремо майже так, як жили у Ха.
Тепер Львів. Тут я так само працюю, купую прикраси для підвіконня, малюю у кутку, радію, що мій кіт, який пережив Донецьк, Харків, а тепер і Львов — у безпеці. Не відчуваю себе дома, але дома тепер ніде нема. Майбутнє теж сліпе. Там або смерть, або життя. Над більшим я більше не думаю.
Потім були страшні 6 днів під звуки постійних вибухів, а далі на евакуаційному потязі ми виїхали до Львова. 36 годин ми їхали сидячі майже без сну та їжі (дякую волонтерам, які потім передали їжу та воду). Я думала, що кіт помре. Але всі ми вижили.
Спочатку у Львові нас прихистили знайомі, які зробили з квартири прихисток. За 12 днів, що ми там знаходилися, наші знайомі допомогли 54 людям, 6 собакам та 2 котам (так, ми вели облік). Всі ці люди зупинялися у квартирі на різний час: їли, спали, милися, а потім шукали житло або їхали за кордон. Серед них були й ми. Пізніше ми знайшли квартиру, але самі не мали змоги її знімати, тому вирішили «поділити» її ще з двома людьми. Так ми жили майже три місяці. Тільки в червні ми змогли знайти постійне житло та жити окремо майже так, як жили у Ха.
Тепер Львів. Тут я так само працюю, купую прикраси для підвіконня, малюю у кутку, радію, що мій кіт, який пережив Донецьк, Харків, а тепер і Львов — у безпеці. Не відчуваю себе дома, але дома тепер ніде нема. Майбутнє теж сліпе. Там або смерть, або життя. Над більшим я більше не думаю.
Як ви зустріли війну у 2014 році? Що пам'ятаєте з того? Скільки вам було років?
Як для вас пройшли 2014-2015 роки? Розкажіть, будь ласка, цю історію в деталях.
Як для вас пройшли 2014-2015 роки? Розкажіть, будь ласка, цю історію в деталях.
"Де ви були ці 8 років?". Як для вас пройшов цей час, чи щось змінилось з подій у 2014 році у вашому житті? Що на вас більш за все вплинуло за цей час? Будь ласка, напишіть в деталях.
Як ви зустріли 24 лютого 2022 року? Чи вірили в те, що повномасштабний наступ почнеться? Де ви зараз? Чим займаєтесь? Що думаєте про своє майбутнє зараз?
Поки я була Луцьку, мої родичі з США організували в Лос-Анджелесі благодійну виставку моїх картин, де збирали гроші нашим військовим. Зараз я знову у Києві, ми з хлопцем працюємо, начебто майже все, як у мирний час, але ні, тепер ми інші. Щоразу, йдучи в душ або засинаючи, я не можу перестати думати про війну, про людей у Маріуполі, Бучі, в моєму рідному Лисичанську. Щодня я судомно читаю новини, шукаю серед фото зруйнованих будинків свою квартиру.
Нічого незвичайного не було. Я жила далі підлітковим життям, перейшла до Лисичанської гімназії. Вступила в київський університет, багато працювала, проводила час з друзями та зустріла кохану людину. Я жила життям звичайної київської дівчинки. Планувала після університету поміняти свій професійний профіль — пішла вчитися на геймдизайнера, але, як розумієте, доучитися не вийшло.
Мені тринадцятий минало)
Літо 2014 року я пам'ятаю лише моментами. В силу мого віку я не відчувала всю небезпеку ситуації.
Та й батьки були тоді відповідальні за моє життя. У кору головного мозку вдрукувалися ночівлі у коридорі та підвалі. Добре пам'ятаю, як не було світла і ми тягали генератори з гаража дідуся, щоб мінімально підзарядити телефони. Що кумедне, 24 лютого вранці я насамперед накупила цигарок та алкоголю – бо запам'ятала з 2014 року, що це найцінніші товари під час війни, які можна обміняти на що завгодно.
Літо 2014 року я пам'ятаю лише моментами. В силу мого віку я не відчувала всю небезпеку ситуації.
Та й батьки були тоді відповідальні за моє життя. У кору головного мозку вдрукувалися ночівлі у коридорі та підвалі. Добре пам'ятаю, як не було світла і ми тягали генератори з гаража дідуся, щоб мінімально підзарядити телефони. Що кумедне, 24 лютого вранці я насамперед накупила цигарок та алкоголю – бо запам'ятала з 2014 року, що це найцінніші товари під час війни, які можна обміняти на що завгодно.
Я думаю, безглуздо вже говорити: «це був найстрашніший ранок у моєму житті», — він був таким для кожного українця. О сьомій ранку мене розбудила моя сусідка і колега по роботі словами: «Дівки, вставайте — війна почалася». Насамперед під час хаотичних зборів особистих речей я зателефонувала батькам, які за 2 дні до подій встигли виїхати з Лисичанська. Як не дивно – я була спокійна, думаю, так спрацював мій захисний механізм. Насамперед я мала добратися до квартири мого хлопця, а ридати вже потім. Мені пощастило, що з ним ми жили тоді поряд, у пішій доступності.
Коли ми зайшли в квартиру, то просто лежали перші кілька годин і мовчали. Ми не плакали, нічого не говорили – просто мовчали. Перші три тижні ми не виїжджали із Києва. Сходити за продуктами – був цілий небезпечний квест. Якось, стоячи у черзі біля магазину, на моїх очах ТРО ліквідували чергового диверсанта. Увечері бувало таке: виходиш покурити на загальний балкон, а знизу чуєш автоматні черги. Єдиним теплим спогадом за весь проведений час оборони Києва була пропозиція руки та серця від мого хлопця, сидячи за гостинним диваном під час чергового обстрілу. Вже потім приїхавши до Луцька на деякий час, ми трохи розслабилися: коли я вперше замовила каву і почала її пити в мене покотилися сльози – я думала, що ніколи більше такої кави не вип'ю.
Моя особиста рефлексія воєнного часу.
Тут моя ненависть, злість, образа та надія.
Тут моя ненависть, злість, образа та надія.
Лисичанськ
Єлизавета Махрова
Київ