Володимир Гаврилюк
Лисичанськ. Луганська область
Кременчуг
Зустрів я цю війну через 2 місяці після шістнадцятиріччя. В абсолютному нерозумінні. Просто раптово — хлоп — і ось війна. 21 липня у нас пропало світло та вода. 25 липня нас звільнили. 26-го проходила чи то евакуація, чи то масовий виїзд — я так і не зрозумів. І я з матір'ю вирушив у бік кордону — в Мілове. Момент, як я і мій друг прощалися з сусідами та родичами, запам'ятався надовго: у той момент ми думали, що все тільки починається. З того моменту в мене почалося самостійне життя. Ми осіли у Грай-Воронці Ростовській області. У Міллерово я вступив до технікуму на «Оператора ЕОМ», але за фактом закінчив на мережевик і аніматора. З 2015 до 2017 один раз на рік я приїжджав додому.

8 років я проживав у росії — в ростовській області, м. Міллерово. Навчався у технікумі, паралельно вивчаючи кібер-без. Після закінчення технікуму вирушив до Ростова, вступив до ДГТУ на «кібер-безпеку». Почав шукати сенс життя і розуміння хто я і навіщо я. Відвідував півроку мечеть «Аманат». Півроку — буддиську тусовку в «димний дворик», але ми просто казали «гараж». Коли повертався до Міллерова, відвідував протестантську церкву (десь півтора року). Там же перетнувся і пізнав п’ятидесятників, адвентистів, лютерян, адамітів. Уперше з'їхався з дівчиною. Скажімо так, підліткове життя пройшло у чужій країні. В 2018 року я повернувся додому на постійку, знайшов дещо, якось роботу, вступив до ПТУ (оскільки диплом країни-агресора не дійсний).

Як ви зустріли війну у 2014 році? Що пам'ятаєте з того? Скільки вам було років?
Як для вас пройшли 2014-2015 роки? Розкажіть, будь ласка, цю історію в деталях.
"Де ви були ці 8 років?". Як для вас пройшов цей час, чи щось змінилось з подій у 2014 році у вашому житті? Що на вас більш за все вплинуло за цей час? Будь ласка, напишіть в деталях.
Як ви зустріли 24 лютого 2022 року? Чи вірили в те, що повномасштабний наступ почнеться? Де ви зараз? Чим займаєтесь? Що думаєте про своє майбутнє зараз?


24 число я зустрів з прильоту о 7:30, начебто. Відразу відкрив телеграм і зрозумів, що почалося. Швидко зібравши речі, я пішов до своєї другої родини. Ми годину думали, хто куди буде їхати. Попрощалися з надією, що за тиждень-місяць зустрінемося. Я вирушив у Рубіжне, паралельно слухаючи прильоти. У Рубіжному мене почали терзати сумніви: в новинах писали, що Харків взяли, Київ захоплять через 5 годин… Помотав кола, я повернувся додому, де й пробув до кінця березня.

Зараз я перебуваю у Кременчуці, у центрі для переселенців. Займаюся, типо, волонтерством: допомагав місцю, де знаходжусь, потім — ЗСУ, зараз готуємо притулки у навчальних закладах. Про своє майбутнє взагалі нічого не думаю, прожив день — добре. Перспектив не бачу, від слова зовсім. У чужому регіоні, сам, практично без даху над головою. Все як у 2014-му, тільки вже 24 роки і сам.

Поки я була Луцьку, мої родичі з США організували в Лос-Анджелесі благодійну виставку моїх картин, де збирали гроші нашим військовим. Зараз я знову у Києві, ми з хлопцем працюємо, начебто майже все, як у мирний час, але ні, тепер ми інші. Щоразу, йдучи в душ або засинаючи, я не можу перестати думати про війну, про людей у Маріуполі, Бучі, в моєму рідному Лисичанську. Щодня я судомно читаю новини, шукаю серед фото зруйнованих будинків свою квартиру.
Нічого незвичайного не було. Я жила далі підлітковим життям, перейшла до Лисичанської гімназії. Вступила в київський університет, багато працювала, проводила час з друзями та зустріла кохану людину. Я жила життям звичайної київської дівчинки. Планувала після університету поміняти свій професійний профіль — пішла вчитися на геймдизайнера, але, як розумієте, доучитися не вийшло.
Мені тринадцятий минало)

Літо 2014 року я пам'ятаю лише моментами. В силу мого віку я не відчувала всю небезпеку ситуації.
Та й батьки були тоді відповідальні за моє життя. У кору головного мозку вдрукувалися ночівлі у коридорі та підвалі. Добре пам'ятаю, як не було світла і ми тягали генератори з гаража дідуся, щоб мінімально підзарядити телефони. Що кумедне, 24 лютого вранці я насамперед накупила цигарок та алкоголю – бо запам'ятала з 2014 року, що це найцінніші товари під час війни, які можна обміняти на що завгодно.
Я думаю, безглуздо вже говорити: «це був найстрашніший ранок у моєму житті»‎, — він був таким для кожного українця. О сьомій ранку мене розбудила моя сусідка і колега по роботі словами: «Дівки, вставайте — війна почалася»‎. Насамперед під час хаотичних зборів особистих речей я зателефонувала батькам, які за 2 дні до подій встигли виїхати з Лисичанська. Як не дивно – я була спокійна, думаю, так спрацював мій захисний механізм. Насамперед я мала добратися до квартири мого хлопця, а ридати вже потім. Мені пощастило, що з ним ми жили тоді поряд, у пішій доступності.
Коли ми зайшли в квартиру, то просто лежали перші кілька годин і мовчали. Ми не плакали, нічого не говорили – просто мовчали. Перші три тижні ми не виїжджали із Києва. Сходити за продуктами – був цілий небезпечний квест. Якось, стоячи у черзі біля магазину, на моїх очах ТРО ліквідували чергового диверсанта. Увечері бувало таке: виходиш покурити на загальний балкон, а знизу чуєш автоматні черги. Єдиним теплим спогадом за весь проведений час оборони Києва була пропозиція руки та серця від мого хлопця, сидячи за гостинним диваном під час чергового обстрілу. Вже потім приїхавши до Луцька на деякий час, ми трохи розслабилися: коли я вперше замовила каву і почала її пити в мене покотилися сльози – я думала, що ніколи більше такої кави не вип'ю.
Моя особиста рефлексія воєнного часу.
Тут моя ненависть, злість, образа та надія.
Лисичанськ
Єлизавета Махрова
Київ