Данііл Фрончко
Рубіжне. Луганська область
Київ
Хоч я і з Рубіжного, але мої батьки зі мною маленьким майже одразу переїхали до Луганська, тому усе доросле життя до 2014 року я прожив там. Мені було тоді 19 років. Вчився, ходив у художню школу, все почалося у Луганську. Пам’ятаю дуже нервовий стан. Якесь очікування дуже радикальних змін в житті відчувалося наче у повітрі. Що майже ось-ось щось станеться. Було дивно вже їздити до коледжу на навчання у травні 2014 року. Колись, пам'ятаю, я приїхав на живопис і був просто один, тому що у той день планувалися у місті якісь провокації. Я збирав зарано семестрові оцінки, щоб закрити навчальний рік раніше, тому що тато відчував все краще за нас, мабуть, та сказав, щоб ми з мамою і моєю молодшою сестрою поїхали до Києва, поки побули там, а потім, коли все знов буде спокійно, ми повернемося. Але цього «коли» так і не відбулося у Луганську. Спочатку окупували мою малу батьківщину — Рубіжне. Усі дуже хвилювалися за рідних, бабусю та дідуся. Але тоді — у 2014-му — все було не так, як цей раз — обійшлося без ушкоджень для цього маленького містечка. Дуже швидко Рубіжне, Сєвєродонецьк та Лисичанськ завдяки ЗСУ повернулися назад, але Луганськ вже було взяти важче. Не уявляю, що тоді коїлося в місті, бо ми поїхали майже от-от перед подіями, які вже гучно пролунали на всю країну. Незрозуміло було, сидячи в Києві: чи повернемося ми додому? що далі? коли це станеться? де ми будемо жити?.. І головне — деякий час тато ще залишався у місті. Він виїхав спочатку до Рубіжного, там все було вже спокійно, тому що у центрі міста стояв Український прапор. Ми зустрілися усі разом вже у Києві трохи пізніше. Мені треба було довчитись — я вчився у Луганську на живописному факультеті, тому я вирішив перевестися до Дніпра, де також був коледж. Хоча я спочатку зовсім не знав, як прилаштуватися до нового місця навчання, але мене там прийняли дуже сердечно; на душі стало спокійніше, особливо в колі дружніх мистецьких стосунків, де всі займались улюбленою справою, це дарувало години насолодження дійсно іншими речами. І думки про скоре повернення додому почали потрохи згасати. Але досі настають моменти, де я уявляю деокупований Луганськ, де я знов ходжу містом, як і раніше.


Змінилося багато чого: місце проживання моїх батьків; те, як часто ми знов почали їздити до Рубіжного… Мабуть це вплинуло сильніше, бо деякі місця, — особливо село поруч з Рубіжним, де я проводив усе своє дитинство влітку, — я обожнюю. Тому у своїй практиці я повертаюся до тих самих мотивів. Ці останні 8 років я робив це тільки влітку. Тому кожне літо я очікував знов і знов. Щоб порівняти роботи теперішні з прийдешніми. На моє світосприйняття як художника дуже вплинули люди, яких я зустрів вже в коледжі у Дніпрі. В мене змінилося відношення до деяких речей в мистецтві. Те, що здавалося раніше особливим, стало другорядним, і — так само — те, що здавалося другорядним, стало більш значущим. Після закінчення коледжу у 2016 я вступив до Академії в Києві, де почав для себе, як для художника, все спочатку. Нове місце, новий подих для творчості. Багато було творчих пошуків, багато було зустрічей, яки вплинули на моє світосприйняття та на творчу практику. Протягом усього навчання за моїм станом змінювалися кольори, мотиви, форма, але, як мені здається, жага до життя в роботах залишилася. Тому меня завжди хочеться повертатися до тих місць, які я знаю якнайкраще, які ближче до мене, в яких я знов і знов знаходжу щось нове для себе.

24 лютого я зустрів вдома у Києві. Я взагалі не слідкував за подіями у суспільстві, за останніми новинами. Тому чув тільки чутки: чи станеться це, чи не станеться?.. Яле, усі ми вже знаємо, що все це сталося. Зараз я в Києві, продовжую як можу творчо працювати, бо дуже важко робити якісь світлі речі, як я звик робити це до війни, бо зараз дуже важко знайти внутрішні сили для такого поштовху. Я тільки недавно почав знов думати про своє майбутнє як художника. Тому тільки після таких думок почав знов щось робити, займатися своїми попередніми роботами та іншим.




Як ви зустріли війну у 2014 році? Що пам'ятаєте з того? Скільки вам було років?
Як для вас пройшли 2014-2015 роки? Розкажіть, будь ласка, цю історію в деталях.
"Де ви були ці 8 років?". Як для вас пройшов цей час, чи щось змінилось з подій у 2014 році у вашому житті? Що на вас більш за все вплинуло за цей час? Будь ласка, напишіть в деталях.
Як ви зустріли 24 лютого 2022 року? Чи вірили в те, що повномасштабний наступ почнеться? Де ви зараз? Чим займаєтесь? Що думаєте про своє майбутнє зараз?


Поки я була Луцьку, мої родичі з США організували в Лос-Анджелесі благодійну виставку моїх картин, де збирали гроші нашим військовим. Зараз я знову у Києві, ми з хлопцем працюємо, начебто майже все, як у мирний час, але ні, тепер ми інші. Щоразу, йдучи в душ або засинаючи, я не можу перестати думати про війну, про людей у Маріуполі, Бучі, в моєму рідному Лисичанську. Щодня я судомно читаю новини, шукаю серед фото зруйнованих будинків свою квартиру.
Нічого незвичайного не було. Я жила далі підлітковим життям, перейшла до Лисичанської гімназії. Вступила в київський університет, багато працювала, проводила час з друзями та зустріла кохану людину. Я жила життям звичайної київської дівчинки. Планувала після університету поміняти свій професійний профіль — пішла вчитися на геймдизайнера, але, як розумієте, доучитися не вийшло.
Мені тринадцятий минало)

Літо 2014 року я пам'ятаю лише моментами. В силу мого віку я не відчувала всю небезпеку ситуації.
Та й батьки були тоді відповідальні за моє життя. У кору головного мозку вдрукувалися ночівлі у коридорі та підвалі. Добре пам'ятаю, як не було світла і ми тягали генератори з гаража дідуся, щоб мінімально підзарядити телефони. Що кумедне, 24 лютого вранці я насамперед накупила цигарок та алкоголю – бо запам'ятала з 2014 року, що це найцінніші товари під час війни, які можна обміняти на що завгодно.
Я думаю, безглуздо вже говорити: «це був найстрашніший ранок у моєму житті»‎, — він був таким для кожного українця. О сьомій ранку мене розбудила моя сусідка і колега по роботі словами: «Дівки, вставайте — війна почалася»‎. Насамперед під час хаотичних зборів особистих речей я зателефонувала батькам, які за 2 дні до подій встигли виїхати з Лисичанська. Як не дивно – я була спокійна, думаю, так спрацював мій захисний механізм. Насамперед я мала добратися до квартири мого хлопця, а ридати вже потім. Мені пощастило, що з ним ми жили тоді поряд, у пішій доступності.
Коли ми зайшли в квартиру, то просто лежали перші кілька годин і мовчали. Ми не плакали, нічого не говорили – просто мовчали. Перші три тижні ми не виїжджали із Києва. Сходити за продуктами – був цілий небезпечний квест. Якось, стоячи у черзі біля магазину, на моїх очах ТРО ліквідували чергового диверсанта. Увечері бувало таке: виходиш покурити на загальний балкон, а знизу чуєш автоматні черги. Єдиним теплим спогадом за весь проведений час оборони Києва була пропозиція руки та серця від мого хлопця, сидячи за гостинним диваном під час чергового обстрілу. Вже потім приїхавши до Луцька на деякий час, ми трохи розслабилися: коли я вперше замовила каву і почала її пити в мене покотилися сльози – я думала, що ніколи більше такої кави не вип'ю.
Моя особиста рефлексія воєнного часу.
Тут моя ненависть, злість, образа та надія.
Лисичанськ
Єлизавета Махрова
Київ